Опублiковано: 2011.01.08
Юрій Сегеда
Історія живе в архівах
Хтось розшукує в давніх документах інформацію про закопані скарби. Хтось за чималу плату шукає в архівах родоводи багатіїв. Але є й такі дослідники, як вінницький письменник і журналіст Віктор Мельник, котрий збирає відомості про долі неординарних, але переважно призабутих постатей з історії нашого краю, видав книгу нарисів «Долі в інтер’єрі історії». Навіщо йому це потрібно?
– Я фаховий філолог, письменник, журналіст, – каже пан Віктор, до речі, один із авторів нашої газети. – Мені цікаво це робити. Відомостей про письменників на рівні Києва чи Львова знайдено і досліджено чимало, деякі літературознавці роблять собі світове ім’я саме на такій пошуковій роботі. А от у Вінниці цей жанр недостатньо розвинутий. Хіба що окремі дослідники-інтелектуали займаються цією справою, наприклад, Анатолій Подолинний... Але ж в українських архівах зберігається чимало матеріалів про перебування письменників та інших цікавих постатей на Вінниччині.
– А вам особисто вдається робити в цьому напрямку якісь відкриття?
– Вдається. Перша моя серйозна робота – зібрана рання публіцистика Миколи Трублаїні. Допоміг прекрасно збережений архів газет «Червоний край», «Червоне село» (згодом Більшовицька правда», «Вінницька правда», нині «Вінниччина»). Спливли факти, які по-іншому висвітлювали усталені легенди про початок діяльності Миколи Трублаїні. Наприклад, виявилося, що ще до появи сількора Трублаєвського журналісти «Червоного краю» мали свою тяганину з непманом Чашкою з М’ястківки, були публікації. Не Трублаєвський першим про нього написав, його просто зорієнтували в потрібному напрямку.
Була також усталена думка, що Трублаїні вступив до комсомолу, нібито працюючи в редакції «Червоного краю». Але в книзі наказів по редакції цього нема, в окружному комсомольському архіві – теж. Очевидно, його приймали до комсомолу вже в Харкові. Свою статтю про Миколу Трублаїні я так і назвав: «Постать, овіяна легендою і… міфом».
– Про що ж писав сількор нашої газети Микола Трублаєвський 83 роки тому?
– Перша його публікація мала назву «22 квітня 1870 року народився Ілліч Ленін». Наступний допис торкався проблем сільських пастухів, завдань кооперації тощо. З-під його пера також виходили короткі й точні інформації «Погана справа з озиминою», «Переселяються», «Допоможіть», однак найбільшу увагу привертають критичні публікації, одна з яких («Чашка орудує ) стала причиною того, що 17-річний сількор змушений був тікати з М’ястківки до Вінниці, побоюючись розправи. Новий 1925 рік Микола Трублаєвський зустрів у Вінниці, а в лютому подався до Харкова на Всеукраїнські курси журналістики за направленням редакції газети «Червоний край ...
– Які призабуті постаті вам вдалося відкрити заново?
– Відкриттям було забуте ім’я Юрія Гринюка, на яке я натрапив у справах сфабрикованої ГПУ «Української військової організації», зокрема, її так званої «Подільської філії». У зізнаннях Гринюка було записано, що він автор книги, виданої в Коломиї. На той час людей, які жили у Вінниці і видали книги, можна було порахувати на пальцях. У Вінниці його книги нема, я опрацював архіви Києва, Львова, Харкова, Одеси, Коломиї – збірки Юрія Гринюка нема ніде. Лише куций абзац в «Українській літературній енциклопедії», та ще й з біографічними помилками, які мені згодом вдалося повиправляти.
Але пощастило знайти його вірші в Державному архіві-музеї літератури і мистецтва у фондах видавництва «Західна Україна».
– А як цей поет потрапив до Вінниці?
– Чимало галичан осіло тут після громадянської війни, але пізніше, в 30-ті роки, більшість із них були репресовані. А Юрій Гринюк був керівником вінницького інформаційного бюро уряду УНР. До речі, виявилося, що і його дочка Лариса Гринюк була поетесою – писала російською, навчалась в Алма-Аті, вчителювала у Вінниці...
– З огляду на відзначення 90-річчя нашої газети, цікаво дізнатися про якісь маловідомі сторінки її історії.
– Я ретельно переглянув кожен номер за 20-30-і роки, знайшов, зокрема, понад сто публікацій цікавого нарисовця і новеліста Петра Крижанівськоґо. На той час це був відомий письменник, видав дві книги – «Нота» і «У Вовколігві» (другу розшукати поки що не вдалося). З’ясувалось також, що він учителював у Дяківцях і був там заарештований. Не знаю, чи був Крижанівський літературним учителем Михайла Стельмаха, але, можливо, юний Стельмах знав, що в його селі працює професійний письменник.
В редакції «Червоного краю» працював і цікавий публіцист Віктор Маньківський, репресований у 1936 році. Були й інші варті уваги постаті у журналістиці та літературі Вінниччини, їх могли б досліджувати зараз в Інституті філології й журналістики педуніверситету. На мій погляд, там ще недостатньо звертають на це увагу...
– А про кого зараз пишете?
– На моєму столі лежать матеріали про цікавого літератора Олександра Московченка, раніше з’ясував нові деталі життя редакційного художника і поета Василя Сильвестрова...
– Він теж, як і чимало наших колег того часу, був репресований?
– Так, як і колишні редактори «Більшовицької правди» Колос, Капцан, багато інших. Тоді, у 20-30-ті роки, був шалений тиск на пресу. Більшовицька коса дуже серйозно пройшлась по редакціях газет, як і по обласному радіокомітету. Є ще один пласт матеріалів того періоду – архів редакційної парторганізації. Читаючи пояснювальні, доповідні, протоколи партійних зборів, ніби занурюєшся в ту атмосферу страху, взаємного переслідування... Були в редакціях і довірені особи ГПУ чи НКВС, були і «штатні погромники», як, наприклад, Тиміш Одудько. Коли заарештували керівників радіокомітету Леваківського і Боярського, з’явилась його велика розгромна стаття проти них як «ворогів народу». Згодом Одудько став письменником, був на керівній роботі...
– Хтось же через сто років досліджуватиме в архівах і роботу сучасних журналістів та письменників. Чи буде пошуковцям легше? І чи буде так само цікаво, як вам зараз?
– Не знаю, наскільки це буде цікаво – «препарувати» нас із вами. Можливо, дослідникам буде трохи легше. А може, й важче, бо збереження газетних архівів зараз подекуди навіть гірше, ніж тоді. Наприклад, деяких вінницьких газет кінця 80-х – початку 90-х років у бібліотеках та архіві нема. Наприклад, за цілі роки газет «Вінницькі вісті», «Третій поверх», газети Спілки воїнів-афганців «Наше слово», деяких номерів «33-го каналу» за 1992 рік тощо. Хоча з’явились нові можливості – створювати електронні архіви газет на компакт-дисках. Це була б величезна запомога для науковців. Але цьому, на жаль, належної уваги не надають... Так що дослідникам у майбутньому буде не так уже й легко.
«Вінниччина» за 10 жовтня 2007 р.
– Я фаховий філолог, письменник, журналіст, – каже пан Віктор, до речі, один із авторів нашої газети. – Мені цікаво це робити. Відомостей про письменників на рівні Києва чи Львова знайдено і досліджено чимало, деякі літературознавці роблять собі світове ім’я саме на такій пошуковій роботі. А от у Вінниці цей жанр недостатньо розвинутий. Хіба що окремі дослідники-інтелектуали займаються цією справою, наприклад, Анатолій Подолинний... Але ж в українських архівах зберігається чимало матеріалів про перебування письменників та інших цікавих постатей на Вінниччині.
– А вам особисто вдається робити в цьому напрямку якісь відкриття?
– Вдається. Перша моя серйозна робота – зібрана рання публіцистика Миколи Трублаїні. Допоміг прекрасно збережений архів газет «Червоний край», «Червоне село» (згодом Більшовицька правда», «Вінницька правда», нині «Вінниччина»). Спливли факти, які по-іншому висвітлювали усталені легенди про початок діяльності Миколи Трублаїні. Наприклад, виявилося, що ще до появи сількора Трублаєвського журналісти «Червоного краю» мали свою тяганину з непманом Чашкою з М’ястківки, були публікації. Не Трублаєвський першим про нього написав, його просто зорієнтували в потрібному напрямку.
Була також усталена думка, що Трублаїні вступив до комсомолу, нібито працюючи в редакції «Червоного краю». Але в книзі наказів по редакції цього нема, в окружному комсомольському архіві – теж. Очевидно, його приймали до комсомолу вже в Харкові. Свою статтю про Миколу Трублаїні я так і назвав: «Постать, овіяна легендою і… міфом».
– Про що ж писав сількор нашої газети Микола Трублаєвський 83 роки тому?
– Перша його публікація мала назву «22 квітня 1870 року народився Ілліч Ленін». Наступний допис торкався проблем сільських пастухів, завдань кооперації тощо. З-під його пера також виходили короткі й точні інформації «Погана справа з озиминою», «Переселяються», «Допоможіть», однак найбільшу увагу привертають критичні публікації, одна з яких («Чашка орудує ) стала причиною того, що 17-річний сількор змушений був тікати з М’ястківки до Вінниці, побоюючись розправи. Новий 1925 рік Микола Трублаєвський зустрів у Вінниці, а в лютому подався до Харкова на Всеукраїнські курси журналістики за направленням редакції газети «Червоний край ...
– Які призабуті постаті вам вдалося відкрити заново?
– Відкриттям було забуте ім’я Юрія Гринюка, на яке я натрапив у справах сфабрикованої ГПУ «Української військової організації», зокрема, її так званої «Подільської філії». У зізнаннях Гринюка було записано, що він автор книги, виданої в Коломиї. На той час людей, які жили у Вінниці і видали книги, можна було порахувати на пальцях. У Вінниці його книги нема, я опрацював архіви Києва, Львова, Харкова, Одеси, Коломиї – збірки Юрія Гринюка нема ніде. Лише куций абзац в «Українській літературній енциклопедії», та ще й з біографічними помилками, які мені згодом вдалося повиправляти.
Але пощастило знайти його вірші в Державному архіві-музеї літератури і мистецтва у фондах видавництва «Західна Україна».
– А як цей поет потрапив до Вінниці?
– Чимало галичан осіло тут після громадянської війни, але пізніше, в 30-ті роки, більшість із них були репресовані. А Юрій Гринюк був керівником вінницького інформаційного бюро уряду УНР. До речі, виявилося, що і його дочка Лариса Гринюк була поетесою – писала російською, навчалась в Алма-Аті, вчителювала у Вінниці...
– З огляду на відзначення 90-річчя нашої газети, цікаво дізнатися про якісь маловідомі сторінки її історії.
– Я ретельно переглянув кожен номер за 20-30-і роки, знайшов, зокрема, понад сто публікацій цікавого нарисовця і новеліста Петра Крижанівськоґо. На той час це був відомий письменник, видав дві книги – «Нота» і «У Вовколігві» (другу розшукати поки що не вдалося). З’ясувалось також, що він учителював у Дяківцях і був там заарештований. Не знаю, чи був Крижанівський літературним учителем Михайла Стельмаха, але, можливо, юний Стельмах знав, що в його селі працює професійний письменник.
В редакції «Червоного краю» працював і цікавий публіцист Віктор Маньківський, репресований у 1936 році. Були й інші варті уваги постаті у журналістиці та літературі Вінниччини, їх могли б досліджувати зараз в Інституті філології й журналістики педуніверситету. На мій погляд, там ще недостатньо звертають на це увагу...
– А про кого зараз пишете?
– На моєму столі лежать матеріали про цікавого літератора Олександра Московченка, раніше з’ясував нові деталі життя редакційного художника і поета Василя Сильвестрова...
– Він теж, як і чимало наших колег того часу, був репресований?
– Так, як і колишні редактори «Більшовицької правди» Колос, Капцан, багато інших. Тоді, у 20-30-ті роки, був шалений тиск на пресу. Більшовицька коса дуже серйозно пройшлась по редакціях газет, як і по обласному радіокомітету. Є ще один пласт матеріалів того періоду – архів редакційної парторганізації. Читаючи пояснювальні, доповідні, протоколи партійних зборів, ніби занурюєшся в ту атмосферу страху, взаємного переслідування... Були в редакціях і довірені особи ГПУ чи НКВС, були і «штатні погромники», як, наприклад, Тиміш Одудько. Коли заарештували керівників радіокомітету Леваківського і Боярського, з’явилась його велика розгромна стаття проти них як «ворогів народу». Згодом Одудько став письменником, був на керівній роботі...
– Хтось же через сто років досліджуватиме в архівах і роботу сучасних журналістів та письменників. Чи буде пошуковцям легше? І чи буде так само цікаво, як вам зараз?
– Не знаю, наскільки це буде цікаво – «препарувати» нас із вами. Можливо, дослідникам буде трохи легше. А може, й важче, бо збереження газетних архівів зараз подекуди навіть гірше, ніж тоді. Наприклад, деяких вінницьких газет кінця 80-х – початку 90-х років у бібліотеках та архіві нема. Наприклад, за цілі роки газет «Вінницькі вісті», «Третій поверх», газети Спілки воїнів-афганців «Наше слово», деяких номерів «33-го каналу» за 1992 рік тощо. Хоча з’явились нові можливості – створювати електронні архіви газет на компакт-дисках. Це була б величезна запомога для науковців. Але цьому, на жаль, належної уваги не надають... Так що дослідникам у майбутньому буде не так уже й легко.
«Вінниччина» за 10 жовтня 2007 р.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.