Коли говорять, що сучасна література недостатньо досліджена, то не тільки повторюють збаналізовану істину, а й надто делікатно, евфемізмом окреслюють ту відверту патову ситуацію, яка склалася в нашому гуманітарному просторі. Нема чого сперечатись: добрих, фахово виконаних праць про сучасну українську літературу гостро бракує, і це загальна біда, яка на свій спосіб дотикає кожного з суб’єктів нашого культурного життя. Важко зорієнтуватися в розмаїтому морі публікацій звичайному вітчизняному читачеві, який, ніби човен без стерна, приречений блукати навмання чи керуватися власною інтуїцією. Складно судити про актуальне літературне життя вчителям і викладачам-філологам, себто тим, хто за фахом повинен бути добре обізнаний у цьому книжковому світі. Нелегко й самим авторам-літераторам, зокрема молодим, для яких так важливо знайти прийнятні для себе критерії таланту й окреслити перспективу розвитку, зіставляючи власні творчі здобутки з загальним рівнем літературної культури початку ХХІ століття. Словом, кожен по-своєму потерпає від цього очевидного дефіциту.



Коли дошукуватися причин, то найперше впадає в око криза, яку переживає (вже від багатьох літ) літературна критика. Так сталося, що в період незалежності нашої держави вона не змогла виборсатися зі стану упадку та розгубленості. З одного боку, втратила чинність і безнадійно застаріла ідеологічна, заанґажована критика, яку практикували в часи СРСР. З іншого боку, народження нових форм критики супроводжувалося її локалізацією, втечею до певних вузьких ніш, які ця критика взялася обслуговувати, – гуртка чи групи однодумців. І тут уже – волею чи неволею – входили в дію механізми ринку й прагматизму, що визначили переваги критики рекламної, яскравої, постмодерної. Потреба в ній цілком очевидна, адже нині дуже важливо давати читачеві стислу, привабливу, а то й провокаційну (в дусі часу, коли популярність незмінно пов’язують зі скандалом) інформацію про книжкові новинки. Саме цю нішу й заповзялася заповнити сучасна поп-критика, коли вдатися до формулювання Тамари Гундорової. Вона приваблює увагу читача зі сторінок багатьох періодичних видань.



Однак така критика не здатна задовольнити глибшого й постійнішого інтересу до літератури, вона надто вибіркова, непостійна й суб’єктивна. Отож час від час лунають у нас голоси на підтримку критики аналітичної, вдумливої, академічної, яка – без рекламного поспіху й гламурного лакування – обсервувала би літературний процес, неквапно й предметно оцінювала б окремі його факти – книги або інші резонансні публікації. Поки що ця альтернатива поп-критиці забезпечена відверто слабко. Та й не дуже затребувана, коли подібну критику заохочують лише кілька періодичних видань на всю соборну Україну, на зразок академічного „Слова і Часу”. Коротко кажучи, маємо своєрідну ситуацію, коли, по-перше, критичний дискурс виглядає відверто недозаповненим, а по-друге, надто розмиті критерії, що їх сповідують різні критики. Зрештою, симптоматично й те, що всередині критичного цеху (і в цьому він плоть від плоті й кров від крові рідної літератури) нерідко панують хаос, амбіційна зарозумілість та взаємні оскарження – словом, відсутність якогось розумного консенсусу.



Мислення про українську літературу та культуру в категоріях радикальних опозицій завважуємо ще з 1980-х роках, коли офіційна культура була уже цілком не спроможна закріпити свою домінацію й крок за кроком поступалася опозиційним проектам. Симптоматично, що в середині 1980-х критики сперечалися про ідентичність актуальної поезії, розглядаючи поетів у двох категоріях, – сповідальників та метафористів. Подібні схеми маркували в різний час архаїстів і новаторів, основ’ян і західників, ґрунтян і європейців, романтиків і прагматиків, соцреалістів і дисидентів та, врешті, націоналістів і постмодерністів-космополітів, як це маємо сьогодні. Між іншим, така двополюсна ідентифікація час від часу прозраджувала свою неспроможність та обмеженість. Адже останнім часом з’явилося чимало прецедентів розмивання й деактуалізації бінарної опозиції мистецьких орієнтацій. Нерідко один і той самий автор пише і традиційні силабо-тонічні вірші, і модерні верлібри або виступає на сторінках різних за ідеологічним скеруванням журналів. У перехідний період така особливість, певною мірою, виправдана браком інституційного оформлення різних світоглядних парадигм. Але як довго триватиме перехід по-українському? Чи не час змінити оптику чорно-білого сприйняття світу на більш адекватну й гнучку, що включала б різні кольори та відтінки?



Кілька повищих уваг подаю для того, аби зорієнтувати читача книжки Оксани Пухонської й почасти пояснити специфіку цієї праці. Сучасна критика – то щось схоже на мінне поле, по якому рухатися небезпечно із визначення. Це пейзаж після битви, в якому принаймні незатишно й самотньо. Це також пістрява ярмаркова суєта, серед якої важко відрізнити якісний товар від яскравих брязькалець-підробок, котрі розсипаються після першого ж ужитку...



І як же слід діяти в цьому непевному ландшафті? Або – запитаємо тоном народників ХІХ століття – що ж робити? Можна було би почекати, доки дим від минулих баталій розвіється чи хтось налагодить перші ознаки життя, прокладе безпечні комунікації. Тільки проблема в тому, що чекання здатне неймовірно розтягнутися в часі. Так, як розтягнулася наша вкраїнська криза – на десятиліття. Інший, більш одважний (хоча й більш ризикований) варіант – спробувати вже зараз, але серйозно, вдумливо, уважно підходячи до предмета критичної розправи. Тобто, спиратись у цьому випадку доведеться нестак на смаки й уподобання рекламно-популярної критики, як на цінності більш тривкі, вироблені традицією, перевірені часом.



Прикметно, що авторка книжки, яку читач тримає в руках, одважилася на критику аналітичну, з претензією на академічність. Відома річ, вона опинилася віч-на-віч із тими викликами, про які вже згадано вище. Себто, непевний ґрунт під ногами, ніхто – ні зі старших, ані з ровесників – ще не виробив якоїсь нормативної оцінки явищу, яке ти взялася аналізувати та оцінювати. Що тут може слугувати за основу? По-перше, важливою є дослідницька одвага, навіть певний азарт пошуку, який вповні притаманний Оксані Пухонській. По-друге, точкою опертя для авторки стає добротне знання теоретичних підстав літератури, функціональної поетики й стилістики, що дає змогу об’єктивно кваліфікувати сучасний художній текст, зокрема текст поетичний, який має свої виразно засвідчені особливості. По-третє, не скидаємо з рахунку інтуїцію критика. У цьому випадку вона збагачена тим, що й сама авторка небайдужа до слова, вона вже знана як поетка, та й у критичному ремеслі себе пробувала раніше. Ось ці три чинники, поєднавшись, дали той ефект, який нині представляємо в цій книжці.



Авторка праці, Оксана Пухонська завершує навчання в Національному університеті „Острозька академія”. У літературному житті вона більше відома як поет, автор кількох збірок, а саме „Моя душа весну стрічає” (2003), „На хвилях юності” (2005), „Рожевий обрій юності моєї” (2006), „Крізь вени Всесвіту” (2008), „Вогонь” (2009). Визання Оксани в сучасній літературі потверджують її публікації в періодиці, зокрема в часописах „Дніпро”, „Дзвін”, „Тернопіль”, „Золота пектораль”, у колективних поетичніх збірках „Літпошта”, „Дніпрові хвилі”. Наша авторка була учасницею літературних семінарів та нарад, в тому Всеукраїнської наради молодих літераторів (2007, Ірпінь), зорганізованої Національною спілкою письменників України. Поезію Оксани Пухонської високо оцінили визнані літературні авторитети. Вона ставала дипломанткою Міжнародного конкурсу кращих творів молодих літерторів „Гранослов” (2008, 2009), лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу „Витоки” в номінаціях „Поезія” (2007), „Літературна критика” (2008), „Драматургія” (2010), була відзначена стипендією Президента України (2009). Усе це, щоправда, не викликало спалаху захмарних амбіцій. Тому-то Оксана Пухонська, хоча й витає духом у поетичних небесах, не відривається також від твердого ґрунту, не відмовляється багато й самовіддано вчитися. До речі, разом із освітою україніста вона здобуває фах іноземного філолога, що, безумовно, розширює інтелектуальні горизонти молодої особи.



Так от, Оксані вдалося щасливо уникнути (принаймні поки що, постукаємо по дереву) такої поширеної серед нинішньої молоді хвороби, яку можна було би назвати зоряно-гламурною пошестю. Це коли юні таланти збираються десь у місцях утаємничених (кав’ярні, скажімо, однак на гірший випадок годиться й гуртожитська кімната) і звіряються: „Старий, ти геній!” або: „Супер! Кажу тобі, після Лесі й Ліни так ще ніхто не писав!”. Добре, коли на подібні зізнання юне обдарування відповідає іронічною посмішкою. А буває ж навпаки, коли він (вона), трохи підігрітий традиційними стимуляторами творчості, і справді зазнається, пишається й уявляє себе пупком, навколо якого світ повинен обертатися. Ну, коли вже й не цілий світ, то хоча б його light-версія, себто сучукрліт, якому таки бракує справжніх авторитетів, а вже про голод на таланти йдеться одвіку. Так от, першу пробу на визнання наша авторка, Оксана Пухонська, пройшла цілком успішно. Нині черга на другий, черговий іспит.



За об’єкт дослідження молода авторка обрала поетичну творчість Ігоря Павлюка. Ну буду тут розводитися про її властивості. Вистачить сказати, що це непересічний автор і один з найбільш люблених читачами поет. Уже цього було б достатньо для інтриги. Аби спробувати з’ясувати феномен Павлюка. Не говоритиму більше, щоби не повторювати того, про що пише авторка. У книжці читач знайде докладну характеристику творчого доробку Ігоря Павлюка, та й біографічна канва також буде йому представлена.



Гадаю, дуже добре, що книжка виходить друком у волинському видавництві „Твердиня”. Це стає добрим знаком символічної зустрічі кількох творчих особистостей, а також знаком наближення до зацікавленого читача. Адже вірші Павлюка, безсумнівно, високо поціновують передусім на його малій батьківщині. Борони Боже, не хочу цим обмежувати популярність поета, яка є загальноукраїнською. Ідеться лише про духовно-ментальну специфіку, котра все-таки дається взнаки, що б ми не казали. Бо хто ж іще, як не волиняк, може написати про свою землю з таким пронизливим вичуттям?



Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях#.



Хоча сьогодні Ігоря Павлюка більше личить називати львівсько-київським автором (з 1987 року в місті Лева, з 2003 – у Києві), з огляду на місця замешкання, праці, кар’єри й публікацій, проте волинський первень у його поетичних творах і досі проявляється дуже сильно та своєрідно. Ба більше, гадаю, ця волинська ознака, що напряму пов’язана з традиційною міфологією, віруваннями, обрядовістю, та й просто містикою народного сприйняття світу не лише незмінно присутня у творах І. Павлюка, вона становить органічну основу індивідуальної поетики майстра. Може, через те поезія Ігоря Павлюка легко впізнавана, індивідуалізована, вона має свій неповторний флер, якого вдається досягнути далеко не кожному авторові.



Поза тим, факт, що працю присвячено аналізові поезії відносно молодого автора, яким є Ігор Павлюк, також утішний. Це саме той випадок, коли й поетові дуже потрібна критика і коли він спроможний на неї конструктивно відгукуватись. Бо від Ігоря Павлюка ми також сподіваємося долання нових творчих вершин. Тому символічна зустріч поета, критика й читача на сторінках цієї книжки матиме, хочеться сподіватися, користь для кожної зі сторін цього своєрідного діалогу.



Про це, і не тільки про це, пише Оксана Пухонська. Її завдання – не з простих, позаяк авторка взялася за цілісну характеристику творчості Ігоря Павлюка. До того ж, вона не побоялася окреслити ширший контекст цієї поезії, розглядаючи принагідно – як необхідне тло для власних спостережень – мотиви та образи української літератури, особливості розвитку сучасного письменства, зокрема вірша. „Вилазки” в літературні контексти були, ясна річ, ризикованими й локальними, з огляду на монографічний характер студії, та ще й її відносно невеликий обсяг. Але вони також працюють на переконливість суджень Оксани Пухонської.



А вибір об’єкта студії, як це зазвичай буває, – справа смаку й добровільного вибору. Цікаво, що тему праці авторка обмислювала самостійно. Ще кілька років тому вона написала перші критичні спроби про поезію Ігоря Павлюка. Гадаю, на вибір теми справили вплив кілька невипадкових чинників. По-перше, ця творчість цікавить Оксану як поетку. Мало сказати – цікавить, бо це слово не передає емоційного ставлення, а тут це важливо. Здається, в пошуку образних засобів, у щирому тоні й експресивних модуляціях (усі оті нагнітання космічно-магматичної енергії та козацько-кобзарської ностальґії!) Оксанина лірика суголосна поезії Ігоря Павлюка, і тут криється одна з таємниць вибору. По-друге, сам поет упродовж кількох років мав заняття зі спеціальністю „Літературна творчість” в НУ „Острозька академія”, де навчається Оксана Пухонська. Він активно „вирощував” творчий острозький молодняк, критикуючи перші спроби та наставляючи на шлях істинний. І нічого дивного немає в тому, що вплив Павлюка помітний у творах Оксаниних ровесників з курсу, та й її самої. Тому не варто демонізувати „павлюківщину”, як робить дехто з нерозважливих критиків, закидаючи юним узалежнення від наставника. Нам властиво захоплюватись, і це чудово. Однак кожен, хто насправді виявиться сильним талантом, переростає впливи й стає на власну стежку.



До речі, написання цієї праці – цілком конкретний крок у такому напрямку. Адже Оксані Пухонській довелося критично дистанціюватися від предмету свого захоплення попередніх літ, яким була поезія автора „Стратосфери”. Потреба охопити всю творчість поета, знайти в ній спільні, визначальні риси вимагала такого погляду. Однак віддаляючись, авторка зуміла не відчужитись від предмета студії. Її аналіз, хоча й збагачений та вивірений алгеброю аналітичної поетики, не втратив живого, емоційного ставлення до об’єкта, як усяка добротно виконана праця літературознавця.



Структурно цей нарис складається таким чином, аби врівноважити дві однаково важливі складові літературного успіху. Маємо на оці зміст і форму, ідею і образ, пафос і троп. У першому розділі авторка заповзялася запрезентувати проблематику поетичної творчості Ігоря Павлюка. Тут вона ще може опертися на окремі слушні й далекоглядні оцінки критиків, бо вони, аналізуючи Павлюкові збірки, головним чином, роздумували саме про актуальність порушеної поетом проблематики, про її співзвучність болям і тривогам, які переживає нині кожен українець. Щоправда, критики нерідко грішать загальниками, а Оксана прагне знайти конкретне, колоритне формулювання, хай і не зажди це їй вдається. А от другий розділ побудований таким чином, аби переконати читача у формальній майстерності поета Ігоря Павлюка. І тут авторка вже йде непротореними стежками, бо на рівні віршової форми критики рідко концентрують увагу. Придатними стають знання практичної поетики, теорії вірша, які авторка демонструє в цій частині праці. Вона розглядає специфіку Павлюкового тропа, зокрема метафори, що має виразно індивідуалізований, авторський характер (у кращих, ясна річ, своїх виявах). До аналізу залучено й інші базові художні засоби, як-от епітети, порівняння. А ще молодий критик удається до розгляду своєрідної фоніки Павлюкової лірики, яка так само нерідко „оркеструє” смислові значення вірша, хоча рідко коли на неї звертають спеціальну увагу. Словом, усі ці ракурси, що представлені у праці, дають змогу оцінити лірику Ігоря Павлюка як явище конкретне й симптоматичне, як текстову матерію – живу, динамічну, неоднозначну. Такий погляд допоможе нам збагнути не лише творчість Павлюка, а й – певною мірою – специфіку сучасної поезії взагалі. Бо загальне добре бачиться, якщо з’ясувати його закономірності на конкретному матеріалі.



Не відкрию секрету полішинеля, коли зізнаюся, що як науковий керівник праці Оксани Пухонської скеровував авторку (можливо, надто жорстко й категорично) на звільнення від різного роду словесних „кучерявостей”, які досі панують у тоні й стилі української критики. Ішлося про те, щоб наблизитись до наукової оцінки досліджуваного явища, тобто говорити чіткою, добре виробленої мовою наукових термінів. Мовою, яка принаймні усталена й має чітко прописані значення окремих понять. Бо не йшлося тільки про те, щоб „зрозуміти” поета. Слід було зрозуміти його письмо як явище сучасної літератури. До того ж, інтерпретувати це в такий спосіб, щоб стиль Ігоря Павлюка був представлений на перехресті змістових і формальних якостей його тексту. Тобто, ми свідомо відійшли від критеріїв „подобається”/„не подобається”, так само як і від захоплених вигуків та екзальтованих похвал.



Один із цінних результатів цієї студії – це наочне виявлення та оцінка Павлюкової поезії на рівні її формальної майстерності. Себто, проявлення форми у звукописі, у винайденні оригінальної метафорики, у добиранні та комбінуванні інших тропів. Спостереження Оксани Пухонської зайвий раз доводять, що в літературі важать не лише красиві фасади, як у потьомкінському селі. Що в ній дуже істотним є матеріал, з якого твір будується, зокрема якість, незвичність і тривкість цього матеріалу. Хай вибачать мені прибічники „божественно-натхненної” теорії поезії, але вважаю, що матеріальна (словесно-образна) оболонка взагалі не менш важлива, ніж високі духовні істини, які поет вкладає у вірш. У кожному разі, без праці над формою, без її неустанного шліфування важко досягти вершин творчості, і ця заповідь, як гадається, може бути цілком потрібним (точніше сказати, затребуваним) месиджем для читача праці Оксани Пухонської – чи то просто зацікавленого сучасною літературою, чи то заанґажованого в ній безпосередньо, як автор-початківець.



Очевидно, праця Оксани Пухонської не складається з самих здобутків. Має вона й слабкі сторони. Не завше авторці вдалося витримати тон аналітичної критики, іноді вона (услід за своїми попередниками з критичного цеху) впадає в багатослів’я або вдається до загальникових формулювань, користає з затуманених образних оцінок. У другому розділі чи не надто буквалізує завдання й часом збивається на школярський тон. Але будьмо поблажливі: це перша критична спроба юної авторки і, як на її вік та досвід, цілком прийнятна. Що більше, з огляду на актуальність теми та брак подібних критичних розправ про сучасних письменників, можемо впевнено рекомендувати працю Оксани Пухонської ширшому загалові. І нехай поява цієї скромної книжчини спонукає інших, зокрема молодих літераторів, до заповнення тієї ніші критичного осмислення актуальної літератури, про яку мовлено було на початку статті.



Ярослав Поліщук,
доктор філології, професор



__________________________________

# Див.: Павлюк Ігор. Камертон: Лірика. – Вінниця: Континент–Прим, 2007. – С. 4.