Він скапує прозорою сльозою на папері Словом своїм, скапує найболючішою і найчистішою сльозою, він відкрито і щедро підставляє душу свою вітрові, вогню, сонцю, місяцю та іншим стихіям, аби поєднатися із незбагненним – Космосом.
Маємо щастя, що такі Поети родяться ще на нашій грішній землі майже раз на століття, що вони ходять коло нас і своїм поетичним чудо-словом-нервом допомагають вірити, жити, творити, любити, горіти...
Легендарний Ігор Павлюк вже давно увійшов в нашу літературу своїми попередніми книгами, своєю неперевершеною поезією. Книга „Магма”, куди ввійшли лірика і драматизовані поеми, ще раз переконала, що автор пронизаний наскрізь болями України, народу, батьківщинно високий і не ховається ні зі своєю біографією, ні зі своєю непросто-Вічністю.

Там десь, там десь, де крилаті коні,
Де початок річки забуття,
Є старий вазон на підвіконні,
Хліб лежить, немов старе життя.
............................................................
Тут побуду з тишею й хрестами:
Сильно вбиті, але не навік...
Я від них до Бога, як до мами,
Піду, навалявшись у траві.

(„Там десь, там десь...”)

Отож, горіти дано не всім. Аби захопити Словом, треба дійсно носити в собі божу мітку. Бо ж „Спочатку було Слово...”. А поет Павлюк – один із тих, хто справді її носить. І хто зна, чи то легка ноша, чи – навпаки... Бо часто поезія – це ворожба і пророцтво, попередження і молитва, дорога і бездоріжжя. Не знаю чому, але здається мені, що рядки Ігоря виходять з
нього радше – як болісний нектар, який він не може не вилити із себе. Таке воно – Господнє приречення поета. Здається, що він зітканий зі слів, хоча у Павлюка – „Усі слова прожиті. Некнижна мудрість серце огорта”.
...Далека історія вельми загадкова і багато в чому незрозуміла, бо що доніс нам Час, перед яким навіть безсилий сам Бог, бо нема початку і немає кінця, а є безкінечний плин.
То що ж дійшло до нас з глибин віків, з тієї години, коли наші предки, перебуваючи в тісній єдності з Природою, навіть і не здогадувалися занести на шмат бересту свої діяння?
У драматизованій поемі „Регентка” маємо факт, маємо подію, знаємо, що такого-то року (а коли достеменно і з якою метою – невідомо) прийшов звідкись з Півночі Рюрик і що Рюриковичі чи то насправді (а може й вимисел?) заклали на Русі підвалини Держави.
Але чи так воно, чи ні – хто знає?..
І треба мати велику відвагу, яка, певне, межує з відчайдушністю, аби насмілитися ту добу зматеріалузувати, увібравши її в одіж слова. Може на інтуїтивному рівні автор збагнув: те, що він вчинить, – оживить давнину, наповнить її живими людьми, які жили бік о бік із Ольгою, з Ігорем і з Гостомислом.
І враз, немов від помаху чарівної палички, той час, здолавши товщу століть, наблизившись впритул до нас, повіяв живим теплим духом. І ми теж, певне, від помаху тієї магічної палички (ачи помаху перста автора?) мимоволі (а може ми того хочемо самі?) пройнялися вірою – саме так воно й було! Так і не інакше.
Якби хор дівчат був одностайний і однозгідний (такого ж направду не буває!), то, може, в декого із сучасників викликало б сумнів. Але ж ні! Ось одна із дівчат обурюється: „А чому вибір впав не на неї, а на Ольгу?”. „Ольга – божа обраниця? Чому, скажіть, ну чому?! Бо Гостомисл легендарний Рід зачинав її? Муж іменитий, бачиш, В Новгороді старому... Він же варягів кликав, А не князів своїх!”
І бачиться дівча, не по літах доросле, та вже розсерджене по самі вінця. І вже вона враз стає зрозумілою, я бачу її таку далеку і таку близьку.
Можна прочитати і ... забути. Бо слова інколи в руках невмілих холодними стають. А тут же – навпаки. Тут шал і жар, трепет і коротка мить спокою, що враз озивається болісним зойком. Тут саме те, що кажуть у випадках таких: „Вогонь в одежі слова”.
Воднораз вражає образність, про яку важко сказати, що вона із нашої Доби („... Бо що там не кажи й не ворожи, а він – Поет космічного масштабу!” – Т.Я.). Ось автор говорить: „На Красній гірці зав’язать дорогу, Безмежну і самотню, як струну”. Вражає парадигма – „зав’язать дорогу”. Такого ще ніхто до Павлюка не казав. Можна „зав’язати світ”, „зав’язати вузол”... А дорогу?..
Зав’язана і в той же час – „безмежна і самотня, як струна”? Ми чогось звикли до безкінечної дороги, а до безмежної? Знову його магічно-космічна філософія, і вже путь – не просто путь, а розлогий Всесвіт, де людина – мов крихітна крапка. Навіть не у макове зерня, а ще менша. Це майже кінематографічна знахідка – дорога широченна, мов сам світ, а по ній навіть не ступає, а ледве-ледве пересуває ноги Дитя. Саме Дитя. Бо всі ми і у Всесвіті, і у Часі – нерозумні діти.
А ось ще: „Веслом на вітрі хочеш ворожити”, „... пливеш – пливи, Усе кудись пливе”, „Як пташка серця сяде на струні”, „... ти те, із чим піду я, грішна, в спокій”, „... а в жилах-ріках пливуть човни...”.
У поезіях дещо трагічне передчуття майбутнього тривожить, і ця нелегка тривога передається читачеві. Поет мимоволі лякає тим, що Слово перестає бути потрібним:

Зреклися слів і зорі, й полини.
Вогонь тривожний. І дитя заснуле.
А я учусь знімати зі струни,
Як солов’їв, гірке своє минуле.
..........................................................
Зреклися слів і зорі, й полини...
Я теж віддам їх музиці великій.
Нема війни.
Комусь нема війни.
І слів нема.
В душі –
Первісні крики.

(„Зреклися слів і зорі, й полини”)

Кожен вірш Ігоря Павлюка – здається, окреме життя: прожите, недожите, минуле, сьогоднішнє, майбутнє... Доспіване і не зовсім... Воднораз сповнене святими криптограмами. А може, і грішними... Але тут він вже не владарює своїм розумом і серцем. Бо стоїть над Поетом щось вище – Господь Бог, Космос, який крізь нього і болить, і віддає нам ці „нетутешні” вітри-думки, енергію, віру, Любов.
Зрештою, досить хвалити автора. Бо те, що він і „магматичний”, і магнетичний – знає багато критиків, літературознавців, братів і сестер по перу. На разі хочеться побажати, аби він не переставав дивувати своїм неабияким талантом!