Розмова через океан

Про маразматичність Гаррі Поттера, фемінізм, культурний інцест, українську літературу, американську мрію та інше у розмові письменників
Василя КУЗАНА (Україна) та Оксани ЛУЦИШИНОЇ (США).

Оксана ЛУЦИШИНА (більш відома українському читачеві як КІШКО-ЛУЦИШИНА), автор кількох поетичних книг та новел, що публікувалися в популярних журналах “Кур'єр Кривбасу” та “Дивослово”, член Спілки письменників України, вже кілька років викладає в одному з американських університетів. Але і тепер вона не пориває зв”язків з рідними, друзями, колегами по перу. Час від часу її публікації з”являються на сторінках періодики, зокрема – у “Старому Замку” не так давно привернули увагу її феміністичні роздуми з приводу повісті Валентини Петровцій. Василь КУЗАН, автор поетичних книг “Загублене мовчання”, “Демони дівочих дегустацій”, “Верлібрідо”, “Золото Карпат” та багатьх популярних пісень живе і працює в рідному селі Довге, що на Закарпатті. В цьму році на сторінках того ж таки “Старого Замку” опублікував ряд  есеїв, що викликали інтерес серед письменників та довколалітературного бомонду. Оригінальними є його погляди на творчість Олександра Ірванця, Юрія Андруховича, Петра Мідянку (есей про останнього передрукував “Книжник-рев”ю”). Пропонуємо вашій увазі інтернет – розмову Василя та Оксани.    

Оксано, ти вже досить давно живеш у Сполучених Штатах. Я знаю, що більшість письменників прагнуть спілкування з собіподібними.Чи спілкуєшся Ти з американськими  літераторами?

Ні, не спілкуюся. На жаль, отака коротка відповідь.

Із такої короткої відповіді випливає,що Ти слідкуєш за українською  літературою і там. Поділися думками з приводу прочитаного останнім часом.

Літературою мене постачає родина, присилають поштою. Прочитала нашумілий роман Юрія Андруховича „12 обручів”. Вражень особливих не залишилось – ні поганих, ні добрих. Зате „Книга екзотичних снів та реальних подій” (новели) Василя Габора дуже сподобалась. Там все – і достоту „кафкіанська” абсурдність буття, і фольклор, і містика „світу-як-сну”, і філософські питання екзистенції, „світу-як-тюрми”. Слідкую за творчістю Оксани Забужко, звичайно.
Із наших, закарпатських, нещодавно прочитала Михайла Рошка „Ревнощі з того світу”. Багато думок викликає про гендерні проблеми нашого суспільства. Тому що ілюструє, на жаль, дуже „патріархальні” тенденції. Насамперед, я думаю, автор „виписує” героїню за занадто якоюсь жорсткою і – куди правди діти – застарілою гендерною схемою. Якщо прослідкувати за традицією „містичних романів”, то там ця схема діє дуже чітко  - всі містично-відьомсько-з-того-світні драми чомусь завжди матеріалізуються саме як маніпуляції над жіночим тілом – подивіться хоч би на”Екзорциста” Пітера Блетті (батько кидає сім”ю, а страждає – дівчинка), або „Дитину Розмарі” Айри Левіна (корисливий чоловік „здає” дружину „в оренду” – аби вона виносила і народила антихриста). Тобто, за певні „чоловічі” гріхи несе відплату жінка. Це стереотипно, але в патріархальному суспільстві інакшого стереотипу годі було чекати. От тільки англомовні попередники Рошка – з шістидесятих, семидесятих... а зараз тут такого читати не доводилось. Цитую Михайлову повість  - „мізерне, ущербне життя самотньої жінки”... ну чому ущербне одразу? А життя самотнього чоловіка що, ні? Ото ж бо, чомусь ми не чуємо нічого в цьому роді щодо обранця героїні, біснесмена Антона... він у повісті тільки те й робить, що життєрадісно пише вірші, вивозить ліс і філософствує. А от жінці у такій „свободі совісті” патріархат відмовляє – вона мусить оплакувати свою „ущербність”– і от Михайлова героїня „робила вигляд сильної, вольової інтелігентки”... як можна робити цей „вигляд”, я не знаю...(Це як в „Архіпелазі ГУЛАГ” – описується Бєломорканал, де чекісти слідкують, аби „врагі” не „притворялись, что работают, а на самом деле работали” – на що Солженіцин їдко і зауважує – „вот человек толкает вверх тачку, полную замерзшей земли, шатается от усталости... так может, он не работает, а притворяется?”). Жінка-бо виявляється заручницею міфу про „велике кохання”, „єдиного”, „Принца”, без якого і життя – не життя, дебільної казки „про Попелюшку”... забуваємо якось – жінки працюють на рівних із чоловіками, самі здатні побудувати власне життя, це вам не Попелющині часи феодальних взаємин, коли жінці відводилась єдина роль – безмовне і безвідмовне слухання чоловічих серенад. Вочевидь, у чоловіків ностальгія. Друга цитата - „бо давно зрозуміла – попри весь феміністичний імідж – щастя жінки залежить саме від нього – від потрібного їй чоловіка”... А це теж стереотип. До речі, от як бути, наприклад, із лесбіянками? Вони теж чекають чоловіка для реалізації, чи що? а між тим люди цієї орієнтації часто-густо дуже щасливі і на життя не нарікають.
Я розумію, що іноді автор просто має свою позицію, свою думку. Наприклад, таких письменників як Норман Мейлер і Генрі Міллер часто звинувачували у тому, що вони змальовували жінок як другорядних істот, як об”єкти для сексуальних утіх своїх героїв, тощо, в той час як і Мейлер, і Міллер просто передавали своє власне бачення світу – у якому, справді, жінки фігурували як другорядні, як „об”єкти”, як ходячі вагіни. Ну, відчували ці хлопці так, що із цим зробиш. Але по-моєму, ні той, ні інший не говорили від імені жінки. А Михайло, мені здається, робить саме це. „Забирає” жіночий голос– у його творі це ж начебто „проникнення у психологію героїні”... От і виходить, що насправді не психологічне і не проникнення. А загалом – у „Ревнощах”, написаних ніби „зсередини” почувань жінки - вражає відсутність власне жіночого голосу, жіночого досвіду.
Ще один момент – цей „образ батька”. Героїня „Ревнощів”, Надя, здавалося би, самостійна, мисляча особистість, кроку не може ступити без „чоловічої” опіки, вона безнадійно вписана в контекст їхніх потреб і вимог, як на щоденному (Антон) так і на символічному, ідеологічному рівнях (батько, потім - священник-екзорцист – а взагалі, жінка і релігія у творі – то ціла окрема тема, навіть не починаю, бо це надовго). Ця проблема, звичайно, виходить за рамки аналізу окремого твору. Якийсь повальний інцест у нас, в українській культурі – всі кохані мужчини схожі „на батька”, чия зловісна, патріархальною мораллю звеличена і сакралізована постать так і височіє на постаменті. І не треба кивати в бік дядечка Фройда, мовляв, всі ми шукаємо батьківські постаті в коханих – цілий-бо дискурс психоаналізу стоїть саме на десакралізації батьківської постаті. Як сказав Фройд, „герой – це той, хто повстає проти батьківської влади і перемагає”. „Повстає” . Оце читала своїй доньці на днях „переказану” для малюків казку (на українській мові) із „Тисячі і однієї ночі” – добре пам”ятаю, в російському „дорослому” перекладі у красуні-героїні був коханець, із яким вона змовлялася вбити чоловіка-принца. А у переспіві з подачі вітчизняних видавців красуня змовляється – а ну вгадайте, з ким? Правильно. З батьком. „Коханець” оригіналу не перетворений з цензурних (для дітей же ж!) міркувань на, ну, скажімо, „брата”, або ще якусь „рівноправну” із зображеною жінкою фігуру, але на „авторитет”, на „батька”. Без якого жінці ну просто нікуди – українській жінці, тобто, бо арабська, якщо вірити російському перекладу, на якісь самостійні дії все-таки спромоглася, без „руководящей ролі”. Пікантності додав той факт, що відверті сексуальні сцени оригіналу заміщені в українському переспіві загадковою фразою – звертанням цього „батька” до донечки – „Ось тобі моя чарівна паличка”(!!!) – курсив мій... ну, все промовисто... Несамостійна („недоросла”) жінка, яку батько „вчить” уму-розуму за допомогою своєї „чарівної палички” (фалічного символу) – от вам цілий клінічний діагноз українського патріархату і його культури. Я ж кажу, повальний інцест. На жаль.

Бажання прикрасити твори у мене викликає думку не про інцест, а про кастрацію культури.

Це цікаво. Напевно, можна і так сказати.

Що із сучасної світової літератури тобі цікаве?

Та багато що. Люблю Мілана Кундеру, Харукі Муракамі. Декого з росіян сучасних теж – наприклад, Людмилу Петрушевську. Це ті, кого читаю із справжнім задоволенням. Взагалі я люблю читати або рідною мовою, або російською, тому багато що читаю з інтернету. Не маю, як правило, настрою читати по-англійськи  – це у мене надто асоціюється з роботою, а не з відпочинком. Із недавно прочитаних англомовних – Тоні Моррісон „Найдорожча”. Дуже потужний роман, про перші роки після скасування рабства у США. Тепер читаю „Широке Саргасове море” Джин Ріс - це так звана „альтернативно викладена” класична річ, на літературознавчому жаргоні туту звана „ревізійована міфопоетика” – у даному випадку, „Джейн Ейр” з точки зору Берти Мейсон – це тобто божевільної дружини „благородного” містера Рочестера, дівчини-креолки, котра просто „не вписується” у тісні рамки чужої їй культури, від того страждає, „божеволіє” і перетворюється на пострах для власного чоловіка, „любої тендітної Джей” та іже з ними. (Взагалі така „альтернтивна” тема тут популярна – переписують відомі твори, тільки з інакшої точки зору – якого-небудь непомітного, або класично потрактованого як негативний, персонажу). Обидва романи  - Моррісон і Ріс - – на теми колоніальні і постколоніальні, актуальні для українців, між іншим. Про віднайдення втраченої (або загроженої) тожсамості.
„Геррі Поттера” принципово не читаю – раз спробувала і все. Досить у нього читачів і без мене. Та і нудний він мені, якщо чесно. Я люблю, коли у книзі є якісь живі, справжні конфлікти, а не маразматичні – там, етика чаклунів, та інше в тому ж стилі. Є в тому якась фальш, точно її позначити не можу, але відчуваю. Це все одно що американські фільми про космічні подорожі – без їдкої і трагічної іронії Бредберівських „Марсіанських хронік”, де Марс, власне – метафора нас із вами, а таких, „серйозних” (принаймні самі себе дуже серйозно сприймають) речей – таке ніби у нас на Землі проблем мало, треба ще надуманих марсіанських. Якісь нереальні психологічні конструкції.
Багато водиться „ковтати” французької літератури всіх століть і часових відтинків – це ж бо зараз одна із моїх спеціальностей.  

Читаючи Оксану Забужко, можна зробити висновок, що українські чоловіки навіть для сексу непридатні. Що повинні говорити чоловіки?

Я не знаю. Очевидно, переглянути установку на свої „керівні” ролі у житті жінок. Знаєш, це трохи як проблема стосунків українців і росіян – я маю багато добрих знайомих, та і друзів, з Росії. І коли мова заходить про українсько-російські взаємини, спільну історію, тощо, росіяни починають відверто ображатися – чого, ну чого ми оце на них нарікаємо, відділилися, ми же с украинцами, как братья, все века, жили. Ну, тут я обережненько нагадую деякі моменти із спільної на протязі тих віків історії, але ти думаєш, виникає у них бажання задуматися, вникнути у страждання іншого, побачити свою у тих стражданнях історичну роль? Чомусь дуже рідко, хоча люди – і незлі, і інтелектуали... Це повільний процес. Звичайно, аналогія така, „колонізатор-колонізований”, кульгава, як майже всі аналогії, але дещо все-таки ілюструє. Перш за все те, що будь-яке роз”єднання, розрив (адже світ – і український не в останню чергу – дисгармонійний, конфліктний, у плані гендерних стосунків) не лікується за п”ять хвилин, це тривалий процес, у якому повинні брати участь обидві сторони, а не тільки одна. І це не просто – ні в практичному сенсі, ні в сенсі комунікації ідей.  

Як при патріархаті, так і при матріархаті чоловіки чомусь живуть менше. То хто повинен більше говорити про гендерну рівність?

Чому чоловіки живуть менше?  - Ну, очевидно, споживають більше алкоголю. До того ж, не думаю, що існують переконливі статистичні дані про тривалість життя з часів матріархату. Може вони там, навпаки, довше живуть.
А взагалі, необов”язково ж, аби був „матріархат”, „патріархат”... це все нанизування протилежностей, бінарних опозицій, але ж насправді не в них суть. Інакше виходить саме та дисгармонія, про яку я щойно висловилась – то „чоловік-центр” - „жінка-маргінес”, то навпаки.

Будь-яка утіха неможлива без об”єкта. Навіть геї діляться на „активних” і”пасивних”. Хтось мусить бути „об”єктом” утіхи. Чи не так?

Гм. Однак здається, що „актив” механічно асоціюють з чоловіками, „пасив” – з жінками. То ж зрозуміло, кому традиційним патріархатом відводиться роль „об”єкта”...
А щодо геїв , то я не знаю. Все-таки чіткий поділ на ”актив” і „пасив” як для геїв, так для не-геїв, мені видається трохи спрощеним. По-моєму, люди складніші і постійно „міняються ролями”. Але я не фаховий психолог, тому не хочу імпровізувати.

Більшість стереотипів нав”язана нам ЗМІ. Вони є вигідні для когось. Стереотип про американський рай нав”язаний нам Голівудом. Чи правда, що там манна сиплеться з неба?

Ні, неправда. Дійсно, можливостей тут куди більше, але в цій країні дуже багато бідняків, купа економічних проблем. Багато бездомних, безробітних. Якщо людина не належить від народження до середнього класу чи вище, то важко здобути освіту, хорошу роботу. Існує расова дискримінація.

Чи правда, що американці кожні 10 років міняють роботу, місце проживання і дружину/чоловіка?

 Та хто як. А взагалі це, я думаю, позитивний момент – можливість щось поміняти.


Вже згадуваний Тобою, Генрі Міллер писав про американців: „вони ходять, ніби сліпі гуси: і прожектори сріблять їхні пусті обличчя пудрою захвату.”  Ти згідна із цим противником фемінізму?

Цікава цитата. Ну, знову ж таки, хтось, може, підпадає під це визначення, хтось ні. Мені важко судити – тому що я постійно „тусуюся” або на території університету, або з людьми, до того університету в тій чи іншій мірі дотичними. „Реальну”, неуніверситетську, „консервативнішу” Америку я не дуже добре знаю.

Хто із письменників-чоловіків видається тобі найбільш „чоловічим”?

А це як?

Твоя улюблена страва із власноручно приготованих.

Ох... оце упіймав. Ти, напевно, не здивуєшся, якщо я зізнаюся, що кулінарія ніколи не була моїм великим захопленням, і мої успіхи у цій науці досить, боюся, скромні. Люблю готувати рибу по-французьки, з цибулею і білим вином  –  це легко і досить швидко. Люблю грузинське „чахохбілі” – це куряче м”ясо, приготоване із травами і помідорами, теж нескладно. Ну, ще незмінний салат „олів”є”.


Як ти відпочиваєш?

Ну, як... я взагалі не вмію відпочивати. Не тому, що така трудолюбна. Просто якось не виходить, ні до чого душа не лежить... Пишу, читаю, іноді ходжу на басейн. От мій чоловік (я у другому шлюбі) і моя донька, вони відпочивають цікавіше -  катаються на велосипедах, на „роликах”, грають в шахи, відвідують бейсбольні матчі. Вже звикли, що я в цьому всьому не беру участі.

Хто твій чоловік?

Мій чоловік  - професор-культуролог.

Ви живете у Вашингтоні?

Ні. Ми живемо у місті Тампа, це на Флориді. Місто досить велике, населення – 500 тисяч чол., до того ж поруч іще одне, таких самих маштабів, яке з Тампою в принципі зливається – Санкт Петербург, тезко російського. Тому утворюється в результаті такий собі мегаполіс – яскравий, культурно розмаїтий (багато іспаномовного населення), із сучасною архітектурою. Це мені імпонує, я люблю великі міста.

Кілька слів про роботу в універстеті. Чи відрізняються американські студенти від українських?

Я викладаю російську і французьку мови. Власне, викладання таке тут є способом забезпечити собі кошти на навчання, інакше фінансово недосяжне – ти викладаєш, універстет це зараховує як плату за навчання, ще і зарплатню таку-сяку дає.Я -  на магістерській програмі, точніше – на двох одразу. За спеціальностями „французька література” і „жіночі студії”.
Взагалі тут модель стосунків між викладачем і студентом – партнерська, а не авторитарна, як у нас. Тобто студентів не можна принижувати, ображати, обривати на півслові, перед всією аудиторією соромити, мовляв, а тобі, ім”ярек, двійка, бо ти погано вчишся, або  - що це ви на себе одягли, як ви смієте приходити так на пари. Це неприпустимо. Кожен має право на самовираження і на приватність. Як правило, свої оцінки знає тільки сам студент, а не вся група. Відповідно, студентам не прийде в голову зневажати викладача, зривати пари. Тому всі почуваються вільніше, і від цоього, я думаю, повніше розкривають свій потенціал – людський і творчий.
Наші студенти більш зневірені, чи що. Така соціальна обстановка. У цих, тут, все-таки менше безвиході, хоча теж є свої проблеми – важко знайти пристойну роботу, тощо.  




Ностальгія – це вигадка поетів, чи вона існує насправді?

Думаю, існує насправді. Хоча мене рідко мучить. Я ж себе не трактую як „емігранта” – просто здобуваю за кордоном освіту. Що в цьому незвичного? Потушняк вчився у Празі, Бирчак – у Кракові. Так складається у сучасному світі, однак, що до США ближче, ніж до Праги... Але цей зношений образ „емігранта” чомусь уперто не відмирає, якийсь такий потерто-обдертий „хтось” із острова Елліс, пропускного пункту ранньої еміграції, людина-кліше, котра „покинула рідну землю навічно”, таке ніби ми і досі подорожуємо на пароплавах типу „Мейфлауера” по декілька місяців, а не літаємо на літаках, і спілкуємося поштою раз на рік. А є ж бо і телефон, і електронна пошта, і інтернет, з якого українські новини можна взнати швидше, ніж із газет рідного Закарпаття. Набагато швидше, між іншим. Тому я не почуваюся відірваною і ностальгуючою, хоча, звичайно, сумую за родиною і друзями. Але час, даний мені тут, намагаюся використати якнайповніше.

Фемінізм і ти. Що спонукає жінок говорити про фемінізм?

„Фемінізм і я”, кажеш...:). Широка тема. Всеохопна. Це все одно що запитати – „життя і я”. Просто у нас слово „фемінізм” розуміють не як систему поглядів, а як позначення якогось небаченого Змія Горинича, прилетів тут, мовляв, кусається. І для чого він нашим жінкам, так без нього жилося добре. А насправді... ну, давай я тобі приклад приведу. Приходжу я якось на одну літературно-культурну тусовку, в Ужгороді. Літератори та інша культурна братія чемно спілкуються, невеличкий є фуршет, ну все як має бути. Жінок  - всього декілька. І от в розпалі цього імпровізованого фуршету до мене підходить один із організаторів і просить... наготувати ще бутербродів, бо закінчуються. Тобто, як їсти, то всім, а як готувати – то чомусь уже не всім, а за статевою ознакою. Що, в чоловіків гірші бутерброди виходять? Можна подумати. А я, між іншим, туди не як куховарка прийшла, а як літератор. І нічого мене з усіх виділяти таким чином. Тим більше, що не я ж організовувала вечір. Значить, і за бутерброди не несу відповідальності. Це ж просто расизм якийсь –уяви, ти приходиш кудись, де тебе судять не за твоїми професійними здобутками, а виключно як представника статі чи там раси – давай ми всі сядемо круг столу, а ти зі своїми віршами почекай, іди спершу бутербродів наріж, підлогу помий. І це повсюди у нас так, це норма життя. Дуже влучно сказала   якось Соломія Павличко: „Я не проповідую боротьби статей... Звичайно, цікавіше займатися інтелектуальними питаннями, аніж варити їсти, прати, бігати на купівлю. Та це цікавіше не лише чоловікам, але й жінкам. Тому: чому б не поділити нецікаві заняття справедливо навпіл? Я думаю, це і називається фемінізмом”. Дуже добре резюме, як на мене. І дуже простими словами.

Нові віяння, нова мода в американській літературі?

Це складне запитання. Тим більше що я не можу сказати, що систематично за тією літературою слідкую. Надзвичайно різноманітна література. Від постмодерністського світобачення і дотепів до більш політично орієнтованих творів. Ну, от я згадувала альтернативну ”міфопоетику”, переписування відомих історій з точки зору іншого персонажу. Це начебто „ігровий” жанр насправді може бути трибуною для висловлення дуже серйозних ідей. Феміністичних у тому числі. От і недавно бачила книгу в книгарні, ні „Чарівник країни Оз”, „переказаний” Лихою Відьмою Заходу. З її точки зору. Читають навіть на факультетах літературних. Взагалі один професор якось поскаржився мені на засилля „популярної” літератури. Навіть факультети англійської літератури включають у програму твори більш-менш „легкі”.  
Нерідко популярними в США є автори-неамериканці – англійці, індійці. Наприклад, Арундаті Рой з Індії видала вже декілька книг. Про неї постійно говорять. Вона пише про глобалізацію, зокрема. Про „нову колоніальну політику” США, економічне поневолення народів „третього світу” – термін „третій світ”, до речі, самими цими народами часто трактується як політично некоректний. Мовляв, ми не третій світ, ми дві третини світу, а ви (американці тобто) – всього лише одна третина.
Я якось запитала на одній парі – ну добре, ви „перший світ”, вони – „третій”, але ж в арифметиці є не тільки „один” і „три”, - між ними-бо „двійка”, колишній соцтабір. То ким ви бачите нас? – розгубилися, не зрозуміли, про що це я... таж про нас, кажу, слов”янський світ. А вони і не знають, як нас тепер класифікувати! Ким вважати. Мовчать, думають. Потім знов про „третій світ” заводять – як там зле, фабрики експлуатують дешеву робочу силу. Та в нас, кажу, те самісіньке! То вони відмовчуються. Їм все здається, що у нас чи то марксизм, чи то капіталізм розвинутий. Мало знають і не цікавляться – інші стратегічні приорітети.

У нас стає дуже популярною тема гендерної рівності. А як за океаном?

Це добре, що стає популярною. А тут вона вже давно популярна. В тому числі є і практичні наслідки такої популярності, хоча і проблем вистачає. Зараз тут уже вийшли на наступний рівень: мета, так би мовити – поступова деконструкція гендеру як категорії. Права сексуальних меншин, наприклад. Одностатеві шлюби. Я – стовідсотково „за”. Так і повинно бути. От уяви собі, двоє чоловіків у шлюбі, або просто живуть разом. Або двоє жінок. Ну, і хто з них повинен готувати, пилососити та інше? Якби було „чоловік-жінка”, то там, за нашим патріархальним каноном, „все зрозуміло” – бо кожен замкнутий у своїй „традиційній” гендерній ролі, і ця роль все вирішує. Гендер вирішує, грубо кажучи. А нема гендерної ролі – як в одностатевих парах – нема і звичних гендерних проблем. Пилососять по черзі. Це важливий приклад для осіб із орієнтацією традиційною.

При від”їзді в інтерв”ю ти казала про книги, які візьмеш із собою. Мені було приємно, бо серед перерахованих небагатьох згадувалася і моя збірка поезій. А які книги ти привезеш звідти додому?

Привезу, я думаю, деякі феміністичні праці. А так, щоб літературу, то не знаю...

Чи цікава тобі ситуація у Спілці письменників? Чи є якісь професійні творчі об”єднання американських письменників?

Ситуація у Спілці – це з будинком Спілки? Я слідкую за новинами, звичайно. Вражаюча історія. Жах.  
Щодо американських творчих об”єднань – я, чесно зізнаюся, не знаю. Знаю, що вони з”єжджаються на конференції, спілкуються. Знаю це від одного з моїх професорів – він сучасний канадський (франкомовний) письменник, Гаетан Брюлотт. Відомий і в Канаді, і у Франції, перекладений на багато мов. Дисертацію писав у Франції під керівництвом Ролана Барта, між іншим.

Якщо тобі запропонують перекласти щось із сучасної української літератури на англійську, що будеш перекладати в першу чергу?

Взагалі, вважається, що перекладати, тим більше художні твори, варто з іноземної на рідну, а не навпаки. Тому що для повноцінного перекладу треба по-справжньому знати мову, а іноземну скільки не вчи, все одно це не той рівень. Тому я не маю особливих амбіцій з цього приводу. Хоча, можливо, братиму участь у деяких таких проектах. Але про ще незреалізовані проекти не говоритиму.

На Закарпатті ти відома як чарівна поетеса. Україна заговорила про тебе після публікації новели у „Кур”єрі Кривбасу”. Чому ти перейшла на прозу? Стала більш зріло мислити, бракує романтичних вражень, чи є інша причина?

Мабуть, всього потрохи. Те, що я хочу зараз сказати, у вірші „не поміщається”.

У тій новелі ти надзвичайно сучасна, а теми твоїх поезій сягяють часів Римської імперії. Чи правда, що форма тягне за собою зміст?

Думаю, частково правда. Що ж стосується новели, то у мене було дві у „Кур”єрі”. І одна у додатку до „Кур”єру” – „Літературі Плюс”, тому я не певна, про котру із трьох йдеться.