Для моїх друзів Широкий Луг кращий,
як Буенос-Айрес чи Сант”яго

Петро Мідянка в закарпатській літературі є фігурою унікальною і знаковою. Про нього, як про поета, більше знають у Києві та Львові, ніж у рідному селі. Про нього часто згадують у довколалітературних і письменницьких колах, його цитують, критикують, говорять про його загадковість, інколи – незрозумілість, а ще – незвичність. Наповненість діалектизмами Петрових поезій робить їх сприйнятними не так на рівні логіки і знання, як на рівні підсвідомості і національного менталітету. Він живе у селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області, викладає українську мову і літературу в школі, тримає корову і свиней, пише вірші про рідний край і статті про світову філософію і прискіпливим поглядом мудрого селянина дивиться на суєту суєт розхристаного суспільства.

-   Петре Миколайовичу, як виглядає Україна і світ з висоти Широкого Лугу?
-   Широкий Луг — це справді високогірний населений пункт, про який угорський статист Елек Фенєш у 1850 році писав, що там ліси й великі гори. Отож він багатоступеневий. Світ нині надзвичайно вузький з його цифровим ярмом, однак з півтораметрового снігу не видно й сусідського будинку, а влітку з довколишніх верхів видно Європейський Союз з вогнями Соріна Александреску й мелосом Марії Тенасе. Центральна Україна - це заробітчанські терени, рівно ж як Чехія чи Іспанія. Але мені приятелі кидають такі меседжі, що їм сниться,  як п'ють у Лузі каву і він їм кращий, як Буенос-Айрес чи Сант'яго.
-   А чим твоє село відрізняється від інших закарпатських сіл?
-   Якщо дивитися на Фанчиково чи Зняцево, то в порівнянні з ними Широкий Луг суворіший рельєфом і кліматом, а заодно й людськими характерами. Він віддалений від Притисянської рівнини повальним бездоріжжям. Село мас великі присілки й тягнеться впритул до полонин 15 кілометрів, маючи за висловом Миколи Кушніренка добре географічне положення, тобто широку улоговину. Долина добре й компактно забудована. Іван Чендей називав її благословенною, але й казав що Широкий Луг простіший за Осій. Коли Іван Ребрик, наш модерний поет і видавець, сказав моєму батькові, що він з Боржавського, то Батько з повагою мовив, що там живуть ґазди. Горяни були скромніші за земельною рентою, так це мені пояснював на політекономії Василь Ярема, називаючи мене Мідянеску.
-   Історія твоїх предків невідривна від мови батьків. Хто твої батьки і діди? Наскільки їхнє сітосприйняття передалося тобі у спадок? Чи це результат виховання школи, вулиці?...
-         Мої предки по чоловічій лінії всі з Широкого Лугу, жіноча з довколишніх сіл Тячівщини. Батьки мене навчили цієї порівняно чистої марамороської говірки, далекі й близькі родичі, сусіди. В їх говірці було стільки лексичних гунгаризмів, як у нас русизмів, але батько завжди поєднував свої розповіді з Центральною Європою й топографією Марамороша. Він був професійним лісорубом, дід бригадирив у Трансільванії. Моє світосприйняття від цікавості до навколишнього світу. Мама— надзвичайно емоційна, вразлива. метка й водночас прагматична. На одній з презентацій говорилося якби це райкомівський син, йому було б простіше . Просто не був би віршником.
-   Село Широкий Луг стало відомим, в основному, завдяки тобі. Твої земляки цінують це?
-   Широкий Луг творив не я. Тут до мене писав вірші дуже гарний поет Кость Вагилевич, ще раніше Іван Мигалко, який друкувався в "Місяцеслові”, малював чех Вацлав Фіала. Наприкінці двадцятого століття знали мене як літератора Більшість земляків мають загальну середню освіту й не читають. Широкий Луг не народив жодного науковця. Ті, що мають вищу освіту, також читають методичні рекомендації, а не вірші. Мої земляки, як і всі українці, купують мало книжок, навіть підручників для дітей. Мені запросто можуть поставити запитання: а що ти зробив для Лугу? Дав роботу? Вибив гроші на дороги? Іноді читають мою публіцистику, це дохідливіше, але мене й там прозраджує стиль, це спостерігали багато.
-   Як у селі дивляться на поета? Як на дивака? Інопланетянина? Чи як на звичайну людину?
-   Мене в селі бачили й бачать, як учителя, доїжджаю на роботу автобусом, то більшість так і знає мене з автобуса або з приходської церкви. Поет і поезія —речі(?) ефемерні. Як їм докажеш, що Псалми Давидові чи "Пісня Пісень" є поезією. Треба хоч п'ять уроків літератури, якщо й цього не замало. В сільській громаді поет звичайна людина, якщо він елегантно вдягнений й вихований, з селянами треба говорити те, що їм важливе: погода, врожай, трохи політики, навіть попліткувати, філософствувати, -  то на релігійну тематику.
-   Викладання літератури в школі і літературна творчість. Чи не суперечить одне одному. Адже багато письменників, серед них і всесвітньо відомі, боялися і бояться потрапляти в шкільні підручники.
-   Коли на початку 80-х років я прийшов працювати в школу, то дуже натхненно викладав українську радянську літературу знаючи зі львівського андеґраунду трохи іншу поезію. Вчу цей предмет двадцять п'ять років. Коли в одному зі шкільних кабінетів побачив портрет Юрія Андруховича поряд зі    Стусом та Багряним, то це мені було зовсім чуже обличчя, не те, котре я звик бачити в "Петерсі" або  в "Химері”, або на станиславівському двірці, коли він мене проводжав на рахівський дизель. Це саме відчуття було зі шкільним підручником: не Юра. а якийсь мрець. Дня мене Герасим'юк, Андрухович ніколи не будуть справжніми в хрестоматійному глянці, де вони схожі на помічних учителів у труні. Письменники не звертали на це увагу. Сам Андрухович мас своє відчуття школи. Мені жоден підручник не загрожує, за винятком хрестоматій з літературного краєзнавства, то я ще менш тим не переймаюся, ніж Юрій Ігорович, я собі дозволю його так по - вчительськи назвати, як у свій час Микола Рябчук Ірину Калинець.
-   Повна відсутність педагогічного мислення в творах, дотримання принципів депедагогізації поезії і обовязки вчителя. Наскільки існують протиріччя між цими поняттями для тебе?
-   Вчитель є свого роду актором, де тонко входить, чи то пак уживається, в деспотичну роль. Якоюсь мірою я є хамелеоном,  сам тонко відчуваючи слово, я на уроках дидакт і критик, але не поет. Поза уроками поезія для мене є духовною розрядкою,  повсякденною працею, хоч можу не писати місяцями. Протиріччя в рутинній праці, коли діють чиновники й вимагають того, до чого з роками апатія. Але хай мізерно, був захищений державною платнею, міг купити книги, журнали, десь поїхати, то ж не надто нарікаю. Зрештою, я сам хотів сидіти в задуп”ї, не польському, як Стасюк, але українському.
-   Твої учні з великим бажанням вчать напамять твої вірші?
   За всі роки праці мої безпосередні школярі не вчили моїх віршів напам'ять і не хочу, щоб вчили їх. Вони зітхають над "Швачкою" П. Грабовського, є ж ще Байрон і Шекспір... Подібного я не вимагав, не знаю чи цього вимагав на англійській мій  „ колега” Стефан Малларме.
-   Існує Шевченків міф України. У певних колах побутує міф Андруховича. Літератори та довколалітературна публіка культивують ще кілька міфів. На чому базується міф Петра Мідянки?
-   Ну, досить досвідчені читачі, з витонченими мистецькими смаками говорили що творю поетичний міф Закарпаття. Андрухович, як писав Неборак ”велика втомлена риба", потребує огортання водами публіки. Легенди ходять про будь-якого літератора, імідж  говорить іноді більше, ніж талант. Здається Пиркало виступила в ролі письменницького іміджмейкера.
-   Як думаєш, чому у кількох публікаціях закарпатських газет говорячи про тебе і не називаючи імені казали: той, що живе в Широкому Лузі?
-   Мабуть, за аналогією персонажа "Лісової пісні” Лесі Українки. Той, що в скалі сидить. А  Широкий Луг знали з маршрутки Хромляка, яка долає п'ятигодинний рейс до Ужгорода. Регіональні газети почасти цинічні й піарні, то мене переходить за першим сплеском негативних емоцій. Можливо комусь насолив дошкульними судженнями, то просто ігнорували прізвище.
-   Мідянка – це маленька гадюка. У тебе є щось спільне з цими мудрими і скромними представниками живої природи?
-   Наше родове прізвище професор Павло Чучка фіксує в с.Сможе на Бойківщині. В бойківських говірках вимовляють мід, а вдома — м'юд, то очевидно хтось із предків був бортником. Янош Мігалі в праці "Marmarosi  diplomak" згадує прізвище в 1715 році, наскільки тоді реєстрували кметів й велися батюшками - кріпаками метрикальні записи. Щодо мідянки(Согопellа austriaca), думаю, це домисел зоологічно освічених людей. Веретільницю тут називають сліпаком, а академік Юліан Тамаш із Сербії просто з мене кпив кажучи, що мідянка — це такий карпатський гад, як укусить... Це ж робили й львів'яни.  А Микола Воробйов, коли мене вперше побачив, то до міді припасовував кольори очей, чуба, вусів...
-   Ти підтримуєш звязки з Юрієм Андруховичем, Сашком Ірванцем? Знаю, що Юрій був нещодавно у тебе в гостях. Наскільки ваші стосунки близькі?
-   Колись ми справді були з бубабістами близькі. Шлюб Неборака я власноруч засвідчував у соборі Святого Юра. Андрухович був свідком у Олександра Івранця, типове письменницьке кумівство, але не тільки. Бачимося зараз украй рідко, то при зустрічах кайфуємо від спілкування. Автокефал Ірванець ставав переді мною на одне коліно як католик у кав'ярні "Смачна плітка". Обидва вони були в Широкому Лузі. Юра не був, бо мав цікаву есеїстичну тему в Брустурах, на яку ми дискутували в „Критиці.”    Принаймні б уже споза того, що нас перекладали й видавали одні й ті ж люди, стосунки мали б бути близькими. Ми не маємо на чому сваритися, заздрити одне одному, ми чесно працюємо в літературі, приклад було з кого брати. От Ігорю Маленькому з його немаленькими габаритами мало цілого світу, хоч він сумлінний і дуже любить допомогти.
-   З ким із сучасників спілкуєшся частіше? Маю на увазі письменників, видавців, журналістів.
-   Спілкуюся з усіма через мобільний телефон. Спілкуюся з багатьма, всіх не перерахуєш, та й недоцільно. Наразі мені є цікавою наша молодь, ужгородські студенти-філологи. Андрій Любка, Ярослав Гулан, Валентин Кузан, Мирослав Небесник. Із молодих закарпатських науковців мені і близький, і  цікавий Юрій Давилець, з котрим сперечався не раз, але він має дуже добру перспективу історика. 3 видавцями — ділові стосунки. Тепер переважно зі словацькою видавчинею Яною Боднаровою, дуже добрим літератором, яка набагато старіша від мене!
-   Книжка перекладів твоїх віршів вийшла в Празі. Яка її доля? Хто перекладав твої вірші? Наскільки ти задоволений рівнем і якістю перекладу? Чи на здається тобі, що при перекладі на чужу мову твори багато втрачають?
-   В Празі книжка вийшла в 2004 році як білінгва тисячним тиражем і мала в Чехії певний успіх. Томаш Вашут дуже ризикував як перекладач, а отримав літературну нагороду. Тож  чим я мав би бути незадоволеним?
-   Наскільки болючою є для тебе проблема нерозуміння, несприйняття твоїх творів? Адже таке є у кожного письменника.
-   Я не обтяжую себе такими проблемами. У житті важко порозуміти будь-яку особистість. Для цього треба іноді десятиліття. Якщо мене визнав читач і неукраїнський, то з такого розуміння я можу лише тішитися. Я також не все сприймаю одразу і не хочу цього робити. Був би радий, щоб у повноті збагнули специфіку нашого краю. Це не Дагестан, це многострадна українська земля і народ, який творив ту землю: відвойовував цілими генераціями, досі блукає по чужих краях, не маючи належно оплачуваної праці, люд з високим власним достоїнством і приниженю честю. Було б розуміння цієї людності на рідних теренах, тоді буде належне розуміння і його поетів.
- Павло Чучка називає мене постійнодіючим еротичним вулканом Закарпаття. Про Петра Скунця кажуть, що він і один у полі воїн. Про Дмита Креміня говорять, що він степовик з верховинською вдачею. А як би ти охарактеризував себе в літературі однією фразою?
   -   І Чучку, і Кузана, і Скунця, і Креміня я добре знаю, їх творчість також. Ну, я, певно, карпаторос, але не такий, якими були Гомічков і Сабов.
- Процитуй, будь ласка, свого останнього вірша про кохання.
-    Безапеляційний вердикт у регіональній пресі, що в мене нема віршів про кохання, або їх мало—це від поганого знання текстів. Вони не пушкінські й не єсенінські, горяни слабо довіряють словесним сентиментам. А цитувати не буду – хто хоче нехай читає в книгах (сміється).
-   Якби перед тобою постала на одній горі прекрасна оголена жінка а не іншій, вищій, аж ген під полонинами – купа старих книг... Куди б ти пішов?
-   Це з роду фантастики (знову сміється). Мені батько розповідав історію, як дуже рано прийшов на лаз косити, а ґаздиня з хати вийшла без сорочки, потім лаяла няня, чого так рано прийшов. На гірських літувках люди чулися вільно, соромитися було хіба що світанкового птаха, та й білизни з мереживами тоді не було. На горі ні книги, ні гола жінка не є природною річчю. Та й оголена вона цікава тоді, коли задіяні всі сексуальні рецептори. Старі книги — цікаві в букіністичній крамниці або в спец фондах. Так що я в цих штуках не надто гарячий хоч темпераменту мені не бракує.
-   Мені дуже подобається твій вірш, що починається словами: Кохана Ельзо... Розкажи про неї (про ту Ельзу) та про історію написання цього прекрасного твору, одного з моїх улюблених.
-   Мене цікавила не настільки Ельза, до котрої звертаюся в співзвуччі її імені з Ельзасом, а паралель Ельзасу й Закарпаття. Ельзас був тривалий час окупованим. То ця вигадана жінка — код Батьківщини. Цей текст любиш не тільки ти. Ірванець, будучи в Страсбурзі, надіслав звідти в Широкий Луг листівку. Він і в Франції пам'ятав цей вірш... А писав його на одному диханні, без усяких історій.
-   Завдяки кому (чи чому) ти прийшов у літературу? Як і коли написав першого вірша?
-   В університеті мене підтримував проф. В.С.Поп, він хотів, щоб я був таким поетом, якого від нього вимагав партком. На час закінчення вузу я потрапив у львівське коло, їздив туди дивитися фільми, театральні вистави, зі мною не можна було нічого вдіяти. Першого вірша я написав у пубертатний період, тоді все було бурхливо,  в тому числі й довгий язик, за який я не раз був покараний вчителями й моїми батьками.
-   А у тебе є улюблені письменники? Про кого з них на уроках літератури розповідаєш учням із найбільшим захопленням?
-   Улюблених письменників не багато, але на вчительській вечірці мав неприємність з віршем Ф.Г. Лорки "Зрадлива дружина”, в якому жіночі стегна тремтять, як упіймана форель. Від старшої вчительки вислухав нотацію, це, бачте, був „аскетичний” Мідянка. Дітям у школі намагаюся не давати нічого зайвого, я вже  казав, що не надто розповсюджуюся з поезіями там, де треба пояснити кожен рядок.
-   Чи знаєш ще письменників які тримають вдома корову і люблять косити як Лев Толстой?
-   Якби хтось із наших письменників жив у моїх обставинах до тримав би й він, знав би смак справжньої сметани, то не треба б думати про віагру. Це раз. У мене залишки пастирсько-лісорубського архетипу Карпат. Це два. Далі маю обов'язки перед здоров'ям рідних.  Корова в закарпатських селах уже пережиток. Заробітчани купують молочні продукти, по садибах зараз уже екзотичні рослини для декору, якась неприродня інтеграція в Європу. В тім,  Антоній Годинка колись відзначав, що русини вроджені косарі, а  не хлібороби, багатство міряли худобою, то й "Трава Господня" в мене не є випадкова. Толстой бавився з косінням, російським графам це було дозволено, як і пити відрами шампанське, по-теперішньому "шампусік". Бідний русин був радий звичайній простокваші. В Закарпатті таких як Толстой називали на мадярський лад  "гровфами”.
-   Ти часто смієшся?
-   На голос, хвала Богу, не жаліюся, то регочуся залюбки. Мені хтось зауважував, що маю єхидну усмішку, але це від настрою.   Ну, я не є аж такий занудний, щоб не сміятися й навіть не реготати, при чому цей сміх неоднозначний: щирий та іронічний. У житті доводилося спілкуватися з різними людьми і в різних ситуаціях. Були селяни, школярі, студенти, професори й академіки, журналісти... Коли спілкувався з бубабістами, то з ними не можна було не сміятися. Дуже активним співрозмовником є Любомир Стринаглюк з Івано-Франківська, він прямо креатор добродушного сміху й жарту. Те саме можна було відчувати, спілкуючись з обома Чучками, старшим і молодшим. У деяких літературних колах утвердилося таке поняття як "буржуазний клоун". Я не думаю, що це якась клоунада. Це просто добра література. У спілкуванні з європейцями взагалі не можливо без усмішки. В Україні на жаль, живуча кайдашівська сварка, самодурство, то до міри мусай бути й іронічним.
-   А що ще допомагає тобі жити і виживати?
-   Якби не мистецтво й не активна праця, то я давно в цих горах або спився чи збожеволів, з роками людина, зрештою митець, має внутрішню духовну броню. Це не означає, що нема якихось суто людських сум'ять чи терзань. Гори мають магнетичну силу: густим, як фіточай повітрям, застиглістю лагідних форм вершин, що властиво Карлатам, предгір'я та низовина теж своєрідні.
-   Що дають тобі, як письменникові, поїздки на „Книжковий Миколай”, на Львівський форум видавців”?
-   Міняються з пересуванням у часопросторі ландшафти, люди, діалекти. По  дорозі додому з Ужгорода можна спостерігати карпатську висотну поясність в розпусканні букового листя, цвітінні нарцисів і півоній, в ареалі волоського горіха й оцтових дерев. Це все шарм Срібної Землі. Угорки в чорних драпових пальтах, румунки з підсвіченими усмішками через золоті фікси при говорінні в мобільний, весільні кортежі й похоронні процесії, релігійні піснеспіви, музика пабів і кав'ярень...Чим це не моя незрозуміла поезія й не моя любов до життя?


Запитував Василь Кузан


       Січень, 2007