Доля стає текстом

Зізнається письменник Павло Вольвач – фігура в українській літературі знана і знакова. Його творчий образ стоїть в літпроцесі якось осібно, відокремлено. Його роман “Кляса” є романом, а не прозою поета, його поезія глибока і зворушлива а мова пряма, аж інколи видається різкою. Зовнішня подібність до Григора Тютюнника додає Павлові особливого шарму, а думки, висловлені в розмові доводять, що інколи за напускною неприступністю і серйозністю ховається тонка і вразлива душа.

- Павле, ти більше поет чи прозаїк?
- Складне питання, Василю, хоча, наче б, все просто... За кількістю виданих книжок переважає поет. І, думаю, в свідомості більшості читачів та критиків я поки що ототожнююсь саме з поезією. Щось більше прояснять час і подальші тексти. Ким відчуваю себе я? Знову ж таки, тут важливий фактор часу. Колись писав лише вірші, і уявляти себе прозаїком було б дивно. Тепер все більше схиляюсь до прози. Але ось ще яка штука: я й коли писав виключно вірші, не зовсім усвідомлював себе поетом. Тобто, не розчинявся я в цьому слові повністю, до кінця, не стрибав в поезію так уже зовсім без оглядки. Завжди дивився на себе трохи збоку, трохи скептично, і головне – притямно (принаймні мені так здається). Може, це пов’язано з тим, що прийшов я в літературу (якщо не брати до уваги якихось юнацьких забав) вже в зовсім зрілому віці. Тобто, це я до того веду, що в мене не зовсім паморочилася голова, не зовсім перехоплювало подих від бажань, як могло б це бути, приміром, років у 20. І, мабуть, вже тоді мені видавалося скучним – бути лише поетом. Чи лише прозаїком, літератором. Хочеться чогось ще. Якогось (чи якихось) додаткового виміру.
- Чи є в тебе поезії, думки і ідеї яких мають продовження в романі “Кляса”?
- Думаю, є. Насамперед, це світ, який я намагався донести і в поезіях, і в романі. Той світ, який один із критиків назвав “нелітературним, неукраїнським, нехудожнім”, і ще якимось “не”... І так воно й є, погоджуюсь я з певною долею гордості. Бо він мені рідний, світ міської індустрійної околичності, світ асфальтного маргінесу. А те, що його не існувало в українській літературі, не існувало й далі не існує для тотальної більшості сучукрмитців, тільки додає йому ваги. Ну й далі, багато всякого... Скажімо, що відчай і надія ходять поруч. Що Божа присутність є в будь-яких небесах. Що український проект – це класно й захоплююче, й навіть те, що його поки що не існує в природі, ще нічого не означає. Що Схід – це Україна... Бачите, я вже майже як Леонід Данилович забалакав...
- Для поезії потрібне натхнення. Що потрібне для написання роману?
- Потрібен досвід. І потрібен час. Умови, хоча б мінімальні, потрібні. Вірш можна писати в поїзді на коліні, з романом уже так не вийде. Так, “Клясу” свою я закінчував в палаті інфекційного відділення центральної клінічній лікарні міста Києва. Але весь текст я б там не потягнув...
- Знаю, що під час роботи над романом з тобою траплялися дивні речі. Чи писання тексту, як на тебе, відображає дійсність, чи провокує її?
- Думаю, що й те, й те. Доля стає текстом, а текст якоюсь мірою – долею. А дивних речей вистачало, справді. Починаючи з написання, з видавничих веремій і, скажімо, коли легким натисненням клавіші компа зник назавжди майже готовий переклад на російську мову, річна моя робота. Та багато всього. Треба, мабуть, колись написати про це...  
- Один день із життя головного героя... Чому саме один день? Хіба більші часові рамки не дають більших можливостей для автора?
- Дають, звичайно. В іншому романі, скоріше за все, скористаюся ними.  “Кляса” ж написалася саме так. І по іншому бути не могло. Інтуїтивно так вийшло, але правильно. Короткий відтинок часу дає змогу все гранично сконцентрувати, водночас зберігаючи дуже камерну оптику. Але, повторюю, це я вже заднім числом намагаюся щось пояснити. А вийшло все, як вийшло, на одному подиху. Довго я не вагався щодо цього.  
- Твої твори є продовженням тебе, чи ти є продовженням текстів?
- Так, тут щоб нам з тобою, Василю, не заплутатися, треба повернутися вгору, перестрибнувши попереднє питання. Отож, все сходиться в коло. Як змія, що кусає себе за хвіст.
- Чи є в тебе вірш, у якому ти весь? Тобто той текст, який найбільше передає твою сутність? Якщо так – процитуй.
- Ні, немає. Як немає й якогось одного, улюбленого вірша. Я взагалі за різність. Щось одне мене лякає, видаючись якоюсь однобокістю, збідненістю, спрощенням.
      Ну, скажімо, може бути ось це:

 Дбав про тебе Господь повітових небес
 Вириваючи плоть з доль чужих і словес
    Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть Дніпрогес.

      Але й це ось, навмання взяте, теж може:

Знову синіх надій з-за горбів нанесе,
Де тополі на чатах.
Як воно навкруги недоказано все,
Як воно непочато.

Кров перейдено вбрід, і кричи, не кричи:
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі – ці блювотні плачі
На веселій пустелі.

І впирається лоб в зраду й смерть кам’яну ,
Але брешуть всі чисто!
Розминаєш між пучок пучок полину –
І приходить Вітчизна...
- Ліричний герой твоїх віршів здебільшого філософ-самітник. Ти ж більше романтик, закоханий у життя?
- Я різний. Чи принаймні намагаюся таким бути. Єдине чого, сподіваюся, не було й немає, це отого стереотипного, тошнотворного образу поета – з затуманеним поглядом, з романтичними кучерями й ямочками на щічках. От, знаєте: по-ет! Який обов’язково мусить постійно страждати, мурмотіти під ніс геніальні рядки, напиватися і – це вже й до бабці не ходи! – волочитися за кожною спідницею. І все це напоказ, наслухавшись, що поети мусять бути такими ось... Дещо я про себе знаю. Дуже часто я собі не подобаюсь. Але, все-таки, в мене завжди був і лишається потяг до змін. Хоч до якогось, але вдосконалення. Принаймні, поки що мені так здається.
- Правда, що ти кинув пити і палити?
- Правда часткова. Тобто повністю кинув лише палити. Це я зробив на початку своєї репортерської кар’єри, на Запорізькому ТБ. Я давно примірявся, кілька разів пробував, але все щось не давало довести задумане до кінця. А на телебаченні, коли побачив, що мені вже не вистачає пачки на день, зім’яв залишки “Президента”, здається, чи “LM”, і більше вже не торкався. Одночасно я підв’язав і з алкоголем, повністю. Чому? Ну, не знаю. Інтуїтивно десь відчув, що треба зробити таку ось радикальну перерву. Підзатяглося було в мене алкогольне дозвілля. Тим більше, що із журналістикою в мене наче б починався новий етап у житті, новий період. Тож хотілося в ньому бути максимально оновленим. Обрубати все старе й зайве. Тому й кинув. Тепер, звісно, вживаю. Але прийшов до висновку, що пити часто й багато мені нецікаво. І горілка якось спротивіла. А ось червоного сухого вина, чи коньяку, того ж таки “Закарпатського”, із задоволенням вип’ю.
- Яка подія чи, може, художній твір підштовхнули тебе переїхати до столиці?
- Насамперед, до цього підштовхувало – і то не один рік, – саме життя. Все більше хотілося нового подиху. Нових витків біографії. Зростання. Я знав, що цікаві мені люди, необхідні люди саме в Києві. Що там є середовище. З деким із тих людей я вже був знайомий – Валерій Ілля, наприклад, Леонід Череватенко, Сергій Набока, Лариса Івшина. В один із приїздів зазнайомився й з Миколою Вінграновським... З ним я, до речі, того весняного травневого дня, в скверику на Гончара, й перервав свій трьохрічний безалкогольний “целібат” – сиділи на лавці під маслиною, й пили пиво, й невідомо від чого більше крутилася в мене голова: чи від алкоголю з незвички, чи від значимості події... Микола Степанович, до слова сказати, перший (і чи не єдиний) дуже тонко відчув, написавши колись про мене: “Таким поетам, як він, постійно потрібен подих. І подих новий...” Тож і поїхав. Перейшов в інший вимір існування. А щодо творів, які підштовхнули... Років 8 перед тим я прочитав “Молодой нєгодяй” Лимонова. Цього вистачило...    
- Фізично ти знаходишся в Києві, а духовно – в місцях де народився, в Запоріжжі. Ти більше живеш спогадами чи дійсністю?
- Дійсністю і ще раз дійсністю. Вона на першому місці, вона завжди була основою всіх моїх емоцій і переживань. Інша річ, що я довго не торкався “київських” реалій, бо їх треба було по справжньому відчути. Тобто, видавати неперетравлені шматки дійсності, з поверховим ковзанням по суто топографічних нових площинах, я не хотів. Розумів, що потрібно зовсім інше, потрібне прозирання вглиб. Тепер, здається, мені це відкрилося, і вже поетична книга “Тривання подорожі”, яка ось буквально днями мусить вийти у видавництві “Богдан”, вона вже майже цілковито “київська”, причому не так за місцем написання, не за топосом, але за духом, аурою, акустикою. Для прозового ж мислення дійсність мусить перетравлюватися ще довше. Київських років моїх, думаю, вже цілком достатньо для нового роману. Єдине, що нестача вільного часу вчепляється в мене, ніби пес в холоші, й стримує. Але, як Бог дасть, напишеться.    
- Зовні ти дуже схожий на Григора Тютюнника. У творчості прагнеш поєднати Тютюнника і Лимонова. Чи не відчуваєш дискомфорту від того, що в тобі живе і романтик-лірик, і бунтівник-революціонер?
- Ну, щодо схожості, то тут я б волів відбутися жартом. Причому, не своїм. Колись Володимир Коломієць заявив, мовляв, схожий ти, Павле, на Григора. І, скривившись і закусивши огірком, додав: “Ну, це шарж, звісно, пародія на Тютюнника...” Ото й я про те. Бо й справді, не хотілося б на повному серйозі прив’язуватися до чиєїсь зовнішності. Навіть тютюнниківської. Щось в цьому є секондхендівське й трішки кумедне. Знаю одного піїта, який не забуде ввернути співрозмовнику про свою схожість “на Єсєніна”. Ну то й що? “Ха-ха”, – кажу я подумки. Інша річ, що мені дуже подобається вміння Тютюнника прописати, “викарбувати” своїх героїв, зробити їх об’ємними, стереоскопічними, а світ їхній – справжнім і живим. Це дуже живий письменник. Як і Лимонов, що й дало мені підстави колись сказати про прагнення поєднати стилі й світовідчуття цих двох, таких діаметрально різних і, парадоксальним чином, в деяких моментах близьких авторів. Що я сам у собі поєдную? Хтозна. Мені здається, що багато всякого. Ти кажеш, що я, з одного боку романтик-лірик... Може бути, але в моїх поезіях, і це не лише моє відчуття, це зазначали чи не всі критики, котрі звертали погляди в мій бік, якраз дуже мало ліричної води, романтичних завитків в тому, традиційному розумінні. Вірші жорсткі, як гравій на насипу, ось, хтось з молодших так написав в рецензії, мені подобається і видається це досить точним. Бунтівник-революціонер? Є й таке, мабуть. Але це теж лише “одне з”... І якраз тому, мені здається, всі ці різні виміри не приносять дискомфорту, а, навпаки, гармонізують особистість. Бо гармонія, як на мене, в різноманітті, в поєднанні всякого-різного. Тут мимохіть звернеш увагу на гороскопи – я за знаком Терези, а, отже, якесь прагнення до рівноваги, коливання туд-сюд таки простежується...
- Гранична відвертість і приреченість у твоїх текстах – це позиція, яка ґрунтується на усвідомленні свого призначення в житті?
- Давай, Василю, підемо по порядку... Ну, без відвертості, яка й творчість? Інакше не виходить оте, чого дошукуються всі й називають кожен по різному: хто “вітром між рядків”, хто енергетичним зарядом, хто просто поезією. Принаймні в мене не виходить. Можна творити плетиво кодів, символів, підтекстів, але й тут, мені здається, щирість не завадить. Та й, якщо вже на те пішло, мені більш цікаві не “підтексти”, а над-тексти (вислів, здається, Талалая), як це й було, скажімо, у поезії Вінграновського. Було й лишилось.
   Що ж до “приреченості”, то тут активно тобі заперечу. Такий стан я ніколи не культивував у собі, й ніколи, Богу дякувати, не відчував як основний. Навіть у ранніх віршах, як на мене, немає трагічності. Є драматизм, так, а трагізму нема. Чому колорит того ж таки “Маргінесу” досить похмурий, можуть спитати? Так сталося. Так склалися обставини – й особисті, й суспільно-політично-історичні. Неспівпадіння, як мені тоді здавалося, власного проекту життя з дійсністю, “іншість” омріяної України й реальної... От воно й відбилося. Але з часом тональність змінювалася, сонця прибувало. Бо життя, я завжди казав, воно різне. І зациклюватися на чомусь одному, й безнадійно скніти й пропадати я не вмію. Дякувати Богу, звісно. Це він визначає все, в тому числі й призначення людини в світі, про яке ти, Василю, згадуєш, і про яке нам знати не дано, та й не потрібно...
- У одному з віршів ти написав:
                                          А я вже думав, що мене нема
                                          І далі бути необов’язково.
Ти не бачиш себе ніде, крім літератури? А якби до тебе не прийшло слово – що було б тоді? Якби не література, ти став би бандитом, наркоманом?
- Так, колись так написалося. Це не означає, що все треба сприймати буквально, особливо в нинішньому часі, хоча кожен рядок наповнений реальним, конкретним змістом. “А я вже думав, що мене нема...” Ну, це ж оте, про що я вже десь згадував: власний, намріяний життєвий проект не співпадає з дійсністю. Відповідно, якщо брати за найжорсткішими мірками, авторське максималістське “ego” розчиняється в цій непривітній дійсності, його просто “нема”, воно не існує, “і далі бути необов’язково”. Це не означає, що нашому знервованому й тонкошкірому автору надокучило земне існування. Ні. Просто він спокійно констатує свій абсолютно пересічний, тьмяний, нецікавий вимір, який не є аж чимось вже таким неповторним і позначений особливим сенсом. Звісно, в його, авторовому тогочасному розумінні. Так я тоді вважав. Що ходити на завод з дня в день, точити гайку, ждати дзвінка, бігти за прохідну, в пивну чи до гастронома, і це теж з дня в день, і ніякого просвітку – то таке існування не дуже й справді обов’язкове. Воно мене й зараз страшить. А ким би був, якби не “прийшло слово”... Та хтозна. Думаю, щось би прийшло інше. Можливо, опанував би якесь ремесло, серйозне ремесло. Головне, щоб в ньому потім можна було вдосконалюватися й самореалізовуватись. Може, ще щось. Ми ж самі нічого не знаємо, хоча й думаємо, що знаємо багато. Гадаю, що бажано, аби в існуванні був якийсь сенс. Якраз через це (і через це) бандитом і наркоманом не став би точно. Безтолковість бандитської долі була мені очевидна з найменших літ. Страчене життя. Як співається в одній пісні, “пагіблі юнасть і талант, в тваїх стєнах, Таганка...” Тупо. Я ж цього ніколи не хотів. Та й рід у мене зовсім інший. Наркоманію ж взагалі, з перших її несміливих з’яв я не прийняв, на ментальному рівні. Вона відділяла від всього, що було мені дорогим. Робила з людини тінь. Егоїста. А мені, навпаки, хотілося виразності й – у певних моментах – альтруїзму, колективістського відчуття. Покурити драпу – скільки завгодно, а решта – ні. Так я ще з юності міркував. Це не для мене, хай хоч там весь світ стає дубала.
- Хтось назвав тебе поетом великого міста. Я б сказав, що ти поет страждаючої душі. Хто з нас ближчий до істини?
- Як завжди, істина посередині. Я не дуже вірю в самовдоволеного митця з “двоповерховою” потилицею. Людське життя конечне – хіба від одного цього факту душа не скулюється, не страждає – хоча б інколи? “Штоб нє тупєть, чужих страдній хватіт...” – як сказав поет. І своїх вистачить. Але яка ж нудьга, коли страждання, як і будь-що інше, стає єдиною тональністю, однією нотою творчості! Це тоска зелена, слів нема. Тому, хочеться вірити, що я не замкнувся на чомусь одному. Та ще й на такому життєствердному, як страждання. Що є таки і тінь, і світло. І сум, і радість. Розпач і щастя. Село й місто. У моєму випадку міста, звичайно, більше. Та це й природньо.
- Яка географія твоєї біографії?
- Жив у великій, затхлуватій країні на ймення Країна Рад, в червоній імперії. Тож і орбіти були “імперські”: Москва, Пітер, Грузія, Прибалтика, Середня Азія... Служив у Криму. Але моє “все” пов’язане із Запоріжжям і, тепер ось, із Києвом. Виїздив і в “Европу”, але в Парижі й Мадриді поки що не був, то й говорити ні про що. Та й головне, звичайно, не барвистість картинки, але переживань. А це залежить не від відстаней і пальм на горизонті...
- Знаю, що для тебе найближчі письменники, з якими можеш поспілкуватися із задоволенням, це: Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Тарас Шевченко... А з ким спілкуєшся із колег-ровесників?
- З класиками треба обережно... Не будемо їх зайвий раз турбувати, принаймні зараз. За Миколу Вінграновського ж скажу. З ним я справді спілкувався, і не лише за допомогою його геніального, летючого, живого, несамовито красивого поетичного слова. Микола Степанович міг просто по-людськи пригостити обідом. Посміхнутись. Налити чарку. Взяти на Десну. Помогти словом і ділом. Не знаю, може це робив і ще хтось, але я особисто це зустрічав лише у Вінграновського. Та ще, хіба, в Бориса Олійника, дай йому Боже, здоров’я. Інші “класики” лише один поперед одного згадують в інтерв’ю, як їх, молодих і рвійних, півстоліття тому обігрівали Тичина, та Рильський, та Бажан... Втім, щиро вважаючи, мабуть, що їх, обдепутачених і облавреачених, тепер ця естафета не стосується. А Микола Вінграновський був не лише великим поетом, а й великою людиною. А це вже взагалі неймовірна рідкість: дорівнювати собі, як митцеві. Він дорівнював. І через те недосяжний.
    З сучасниками – складніше. Смаки мої літературні змінюються. Та й спілкування за чаркою кави – це одне, а при “текстах” – інше. Можуть бути різні варіанти, тож аби кого не образити, та не зурочити, промовчу.
- Хто з класиків чи сучасних письменників вплинув на формування тебе як письменника?
- Це густе вариво, часом невловне навіть для самого себе. Але спробую. Шевченко. Маланюк. Вінграновський. Це в поезії. З зарубіжних – Лорка, Тракль. З російських – Маяковський, Єсенін, Губанов, Рубцов трохи, трохи Бродський. В прозі українській – Коцюбинський, Тютюнник. Російські: Бабель, Шаламов, Лимонов. Зарубіжні – Амаду, Міллер, Буковськи, Хемінгуей.        
- Ненормативна лексика в твої твори вписується органічно. Якою фразою (нецензурною, звичайно) можеш описати ситуацію в сучасній українській літературі?
- Трошки притлумлю міт про матюгальника-Вольвача. Мату у віршах я практично не допускав. А щодо роману “Кляса”, то там сама ситуація до цього спонукає. Роман про вулицю. Люмпен-пролетарську, кримінальну, маргінальну. Воно через те й органічно, Василю, що лаються герої твору. А ось сам автор досить стерпний в цьому плані персонаж. Ну, не зовсім щоб уже зразковий, але цілком, цілком... Тому ось так, взяти зненацька й загнути щось нецензурне... Не буду. Бо не буде це до кінця виправдано. Хоча б з огляду на ті літературні імена, які я поважаю. Не кажучи про читача.
- А в політиці?
- Тут це виглядало б значно органічніше, справді. Але на ту всю шлогрєбєнь не хочеться й слів витрачати... Як казав один мій знайомий: “Букв нєт. Одні слюні...”
- Що є найбільшим смертним гріхом для тебе? Чого не зміг би пробачити ближнім?
- Не знаю. Якось не задумувався над цим. Ну, зрозуміло – не убий... Останнім часом все чіткіше приходить розуміння – не можна зраджувати. Бажано, ні в чому, навіть в найнезначнішому.
- І на завершення: кілька слів про сім’ю, родину і плани на майбутнє.
- До приватного життя я таки ставлюся, як до приватного. Скажу лишень, що щасливий в своїй родині і своєю родиною. Дружина моя, теж на щастя, не з літературного і навіть не довколалітературного середовища. І теж із Запоріжжя. Маємо двох доньок-студенток. І деякі плани, серед яких і таке: показати хоча б комусь із родини часточку Закарпаття. Будь-яку. Воно все незвичайне.  



               Запитував Василь Кузан, поет,
               Закарпаття