Опублiковано: 2008.06.04
Юрій Колісник, Черкаси
НАЦІОНАЛЬНА СУТНІСТЬ МОДЕРНОЇ ПОЕЗІЇ ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Ігор Павлюк – поет нового покоління, який прийшов у літературу в переломну епоху, коли Україна, мов природа в бурю з блискавицями знаходила себе в нових вимірах – самостійності, соборності, коли наш край вийшов із всерадянського блудного поля. Тому творчість молодого поета-модерніста неминуче пов’язана з буремністю боротьби стихій минулого й сучасного, осягненням нового, прийдешнього й доленосного. Для І. Павлюка це був час непростої і надто відповідальної роботи над собою, роботи над власною філософською доктриною, а також самовизначення себе як творчої особистості. Поміж усіх проблем, які найбільше хвилювали талановитого шукача поезії, потужним і досить яскравим променем світила ідея власного вивершення для чогось більшого, зна-чимого, життєвизначального.
Ігор Павлюк – багатогранний поет незвичного стилю, а тому в тематиці його тво-рів неможна за класичними зразками шукати те, що є в інших. Лише глибоко проникаю-чи в сугестивний магнетизм його творів, в суть поетичних знахідок й уподобань, можна помітити настільки глибоко й широко розгорнуте в душі автора почуття любові до рід-ного краю, свого народу.
Справжній поет не може працювати, діяти, виражати себе за наперед узятим зраз-ком. Він не творить на догоду політичним амбіціям чи смакам, не поступається своєю ду-ховною розкриленістю, щоб виконати те чи інше актуальне віршотворення. І. Павлюк виходить саме з цього. Уважно вдумуючись в його рядки, помічаємо самобутнє творче обличчя автора.
Кожна творча особистість, якою б діяльністю вона не займалася, намагається з найбільшою повнотою виразити свій духовний потенціал, власну суть. Художник слова – поет – людина, яка відображає себе чи не з найбільшою автобіографічністю. Поезія і власне “Я” нерозривні й органічно поєднані. Скажімо, для Лесі Українки краса буття ви-ражалася в тому, як їй, скутій недугою, перемогти, вивершити себе [1, 180]:
“Я знала те, що будуть сльози, мука,
Багато праці марної, дрібної...
І звідси – як моральний імператив:
...Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить бути...
З якою повнотою поетеса висловила свій душевний стан у слові. Але настільки за-гальнолюдсько, що кожен із нас може сказати таке собі. Тут особисте виливається в пан-теїстичне, властиве кожному.
Незалежно від себе поет неминуче повертається до самовираження. Про це свідчать поетичні твори різних авторів. Згадаймо Василя Симоненка – “Україні” [7, 27] або Гарсія Лорку – “Гітара” [2, 44], Тараса Шевченка – “Караюсь, мучусь, але не каюсь...” [9, 279], І. Франка – “Дух, що тіло рве до бою...” [8, 7] та ін.
Якщо подібним підходом науково розкрити поетичну творчість нашого сучасника поета-авангардиста Ігоря Павлюка, можна, безсумнівно, стверджувати, що він у своїй лі-риці прагне по-новому – цілком відверто, часом з іронією дивлячись на себе, відобразити власний духовний небосхил.
І. Павлюк не обмежується певним колом зображувальних явищ. Діапазон його упо-добань дуже широкий (від мікро до макро світу)... З усієї творчої палітри ми зупинимося лише на національному світогляді поета, який знаходить свій вияв у його поетичних збірках.
Сьогодні те, що колись ми називали чистою лірикою не є явищем незвичайним, неприйнятним. Своєю творчістю І. Павлюк робить спробу перенести смислові акценти в антиномії “звичайне – незвичайне” в бік останнього. Цей творчий модернізм дає йому можливість з більшою яскравістю, образністю висловити і свої національні переживан-ня. Від збірки до збірки сповна простежується, з якою теплотою, уболіванням поверта-ється автор до витоків своїх національних почуттів, до тих першоджерел, що живлять його національний дух.
Так, у збірці “Голос денного місяця” в поезії “Батьківщинне” [3, 25] І. Павлюк вияв-ляє тугу за своїм дитинством: “В нашій хаті тихо і прощально. Тут свої імперії і рай...”; і “зелена прабабусі ваза”, “профіль Данте на стіні”, “дихання Всевишнього незриме” –“все так просто, страшно і природно”.
Або ж поезія із цієї ж збірки з цікавою присвятою “Корові”. Яким пієтетом, ніжні-стю, невичерпною любов’ю омиті поетичні рядки цього вірша. Наведемо лишень кілька рядків [3, 22]:
Лиш півня крик,
Соломи добрий дух...
О, як би я віддав
За них багато.
І сиротливі груші у саду,
Що наче зорі,
Падають на хату.
Вражає читача свіжість, недоторканність і висока точність поетичного відобра-ження сутності “батьківщинного”, з якого виростає національне. У цій же поезії ми по-дибуємо інші незаймані вражаючі метафори: “Сопілка стежки зламана ніким”; “Яскрава ласка поля молодого”; час, який тече “крізь вії трав... золочено байдужий”. Із цих рядків, як і з багатьох інших, проглядається творче кредо поета.
В національному вимірі він назавжди закоханий у раннє і рідне, яке бачить душею. Воно стає основою його духовної сутності. Що це саме так підтверджує й інша поетична добірка “Нетутешній вітер”, яка вмістила чимало з того, що радує й печалить кожного: сумніви, неспокій, тривоги і приємні хвилини успіху. Тут ми знову й знову бачимо Ігоря Павлюка в його рідному селі, де “сільський хлопчисько... ріс. І українцем став”. [5, 9]. У збірці “Скляна корчма” знову ж чільне місце відводиться спогадам про минуле, юність: “Моя земля у білому костюмі” [6, 77], “У селі зеленому під грушею” [6, 74], “Тепла тінь бузку мойого краю” [6, 65].
У кожного поета є своя образна система, палітра, що має незліченну кількість барв і відтінків. Увесь їхній спектр складає одне спільне світило. В поезії Ігоря Павлюка ним слугує рідна земля та люди на ній. З конкретних вражень формується ідейний стрижень творчого обличчя поета. У збірках, що побачили світ останніми роками, І. Павлюк все більше проймається національною загостреністю почуттів, розширює національну тема-тику, збагачує сферу охоплення проблем українського життя. У його творах простежу-ється тенденція постійного звертання до історії України, до предковічних коренів нашо-го народу, захоплення історичними подвигами наших предків, які відстоювали честь і незалежність України. З упевненістю можна стверджувати, що поряд із рідним, родин-ним, про що ми говорили вище, іншим образним блоком виступає історичне минуле, з якого він черпає засоби для творчого змісту та проникнення в суть буття.
Так, у поезії “Трава і воля” [3, 3], якою розпочинається збірка “Голос денного Міся-ця”, в автора зустрічаємо рядки:
І сотні раз я гинув на Русі.
Чумацький шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.
А нижче, для підсилення форми, він перегукується з вищесказаним:
Я сотні раз проходжу крізь віки –
І сотні раз мені земля ця мила.
В поезії “Ми” поет стверджує, що його ідейні переконання ґрунтуються на міцній ос-нові глибокої обізнаності з історією. Його захоплює свята простота січової колись держави:
Богдан ще в стременах
І за волю вмирать не пізно.
Хоча, – як справедливо відзначає автор, – історія й “обцілована вже... в ноги й руки”, проте ми не менш впевнено повинні прокладати шлях для нащадків. Почуття патріотиз-му в поета невикоріниме й пронизує усі подальші книги. Скажімо, у вірші “В степу” [3, 11], з цієї ж збірки, поет наголошує: “Поміняти душу на Вітчизну – все одно, що гриву на коня”. Саме тому Ігор Павлюк вважає доречним згадати тут історичних діячів, які були справжніми патріотами – борцями за свободу України: “Хоч-не-хоч, а кинеш виклик долі і згадаєш Байду й Палія” [3, 11]; “Наливайко... і Гонта був, і Маруся Чурай, і степ...” [3, 12].
Модерністському пошуку Ігоря Павлюка нові засоби вираження не заважають, а, навпаки, допомагають розв’язати пекучі питання повернення до нашого минулого. У збірці “Голос денного місяця” ми черговий раз у цьому переконуємось: “Переплювали в наші черепи і печеніги, й половці, і готи...” [3, 21].
Окреме місце в творчості молодого лірика займає архетипний образ Славути-Дні¬пра як символ вічності і незламності України: “Чи сивини Дніпрової струна” [3, 3], “І зорі – діти змерзлого Дніпра” [3, 14], “Я не хочу, щоб сусіди черпали... шоломом – Дніпра!” [3, 15], “Наче янгол... малює Дніпром” [3, 4], “по ваших венах, наче по Дніпру” [3, 5], “Просто се-рцю передчасно мила вічність під горою на Дніпрі” [5, 75], “І дідусь Дніпро застане в гос-тях” [5, 47], “Я в собі Дніпро перепливу” [5, 41], “Болить хребет в Дніпрової води” [5, 6]. Часте використання Ігорем Павлюком образу Дніпра – це не поетичний недогляд, а сві-доме звертання, щоб викликати відповідні асоціації, пробудити в читача почуття спорід-неності з Україною, її найбільшими святинями.
І. Павлюк-патріот щиро виявляє любов до свого краю, його жителів та загалом Ук¬раїни. Це підкріплюється багатьма прикладами. Україна виступає ключовим образом його світобачення, до якого долучаються всі інші й разом слугують національній справі, що яскраво ілюструється поезією “Творець і гетьман” [5, 11] із збірки “Нетутешній вітер”:
Думав гетьман – вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.
................................................
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав,
та віршем “Друзям” [5, 17]:
Маєм пісню замість домовини,
Маєм небо замість України.
У “Листах до всіх” [5, 20] поет вкотре повертається до поетичного образу України, завершуючи ним такі рядки:
...Я не вождь, не пан, не комуніст,
Не монастир, не списана повія,
Що воду мав розведену в огні,
Вкраїну – ... розведену Росією.
Глибоким ліризмом пройняті рядки поезії “Моя путь”: “На кургані, шапкою насипа-нім – дівчина, що зветься Україною” [5, 23]. Ліричний герой, піднявшись на козацьку могилу, бачить прекрасну неозору просторінь рідного краю – його поля, ліси, лани, рі-ки... Висловлюється про них прониклими рядками, захоплюючись від побаченого. Приро-дним і сповна виправданим є зазначений образ України-дівчини – молодої, гарної, врод-ливої і багатої.
В поетичному творі “Чарівна ідилія” Ігор Павлюк глибоко замислюється над по-кликанням поета й принагідно використовує образ України: “Замість серця в мене Ук¬раїна. Нею заворожений живу” [5, 80]. Поетичний образ священний для багатьох передо-вих письменників (згадаймо Л. Українку, Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянську, Л. Кос-тенко, В. Симоненка та інших), проте Ігор Павлюк висловлюється про Батьківщину по-своєму оригінально.
Аналізуючи творчість Ігоря Павлюка, помічаємо: поет уникає політичної декларати-вності й свідомо не хоче бути політиком у мистецтві. До тих пір, поки в нього не визріє гостра потреба звернутися до політичних справ, він політику безпосередньо не заторкує, а коли така потреба виникає – відверто висловлює свої переконання. Його патріотизм полягає в сміливому осуді всього, що принижувало наш народ, призвело до втрати само-стійності України й виродження менталітету нації. Політична загостреність поетичних творів тісно пов’язана з актуальними українськими проблемами. Наприклад, у вірші “Злим поетесам з міста” (збірка “Нетутешній вітер”) він показує витоки своєї політичної враз-ливості: “Я зорі осінньої господар. Внук рудий сільського куркуля. Пасинок сибірської природи...” [5, 27]. Далі ці рядки ще більше підсилюються, нищівно тавруючи ґеноцид українського народу: “Що страшніше за дівочі коси на ворожій шаблі чи щоці?!” [5, 27]. Бажаючи бути справжнім виразником інтересів своєї нації, Ігор Павлюк заявляє поете-сам: “Хай розсудить час і Україна, хто з нас маска, хто її лице” [5, 27].
Багата на політичну проблематику й поезія “Заплакане сонце” із збірки “Голос денного місяця”, в якій осуджуються криваві злочини радянського режиму, де “дикий іній витрушують з душ і чобіт куркулі” [3, 55]; “Чекання третіх півнів”, де лірик намагається розв’язати віковічну антиномію добра і зла. Проте найповніше заявив про себе як поет-трибун Ігор Павлюк у книзі “Бунт свяченої води”. Невипадково її поетичний цикл “Про¬вінція і колонія” потрапив на шпальти “Літературної України” [4]. Тут читач має нагоду побачити І. Павлюка, який пережив цілу епоху свого “другого народження” – автор по-новому вимогливо ставиться до кожного свого рядка і слова. Цикл, що складається з 5-ти частин, критичний і пройнятий уболіванням за долю провінції й виступає гострим сло-вом проти тих, хто її призвів до цього.
Поет знаходить якісно нові образи: “Провінція – це втома Батьківщини”, “Клиски тут, могили, ковила... Є завжди шанс для вітру, для сльозини”.
У своєму поетичному циклі Ігор Павлюк рішуче таврує “Підпанство наше, гірше за панів”, “Парторга в вишиванці – курву слів”. Нестерпний поет і до нашої несамостійності, до рабської психології: “Як прийде німець – німцями стають...” Автор наголошує, що “брешуть всі – газети і дзеркала”, а далі підсилює цю критичну ноту: “А холуїв, а п’яниць, а розп’ять... Церков доволі, туалетів – дуля”.
У цьому ж циклі часопис “Літературна Україна” опублікував добірку “Нестерпно” [4], яка немов розвиває попередню тему: “Нестерпно бути мертвим за життя”. І. Павлюк силою свого слова викриває суспільні негаразди: “Яке суспільство – така сво-бода. Пливуть у жилах коні татарські”. Сарказм його незвичний – на межі допустимого:
Тут вихід чорний,
А вхід парадний.
Є курвалоли і пеніцелкіни...
Не будь тут гордий,
Не будь тут радий
Цій незалежності Батьківщини.
Ігор Павлюк, споглядаючи Україну з чорного ходу, боляче переживає побачене і по-чуте: “Немов з жіночих чернечих келій почути в Києві: “Нєту спічкі?”; “Сумна чарів-ність життя-буття. Що ж... головне – свобода. Та хто ж собі вену отак розтяв – Дніпром – посеред народу?”
Поет не залишається ні на мить спокійним. Він б’ється, мов риба в сітях:
Сльоза по щоці – мов зірка з небес.
Даль піниться духом руським.
Нарешті я можу почати себе
Глибоко і не вузько.
Порятунок автор вбачає у тому, щоб кожен, долаючи перешкоди, національно прозрі-вав, морально підносився. А шлях до цього один – постійно наближатись до осяйного ідеалу довершеності: “Старатись бути за життя сильнішим. Старатись бути яблуком в траві”.
Одним словом, національно-політичний цикл “Провінція і колонія” Ігоря Павлюка переконує в тому, що поет не зупиняється в пошуку істини, а терпляче оглядає все попе-редньо ним написане і підіймається на нові творчі вершини.
Література:
1. Леся Українка. Вибране: Поезії, поеми, драматичні твори. – К.: Дніпро, 1977.
2. Лорка Федерико. Избранное. – М.: Просвещение, 1986.
3. Павлюк Ігор. Голос денного Місяця: Лірика. – К.: Укр. письменник, 1994. – 63 с.
4. Павлюк Ігор. Із книг “Бунт свяченої води” // Літературна Ук¬раїна. – 2002. – 30 травня.
5. Павлюк Ігор. Нетутешній вітер. – Львів: Каменяр, 1993. – 110 с.
6. Павлюк Ігор. Скляна корчма: Лірика. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”,
1995. – 94 с.
7. Симоненко Василь. Лебеді материнства: Поезії. Проза. – К.: Молодь, 1981. – 344 с.
8. Франко Іван. Гімн // Зібр. творів: У 20 т. – К.: Державне вид-во художньої літ., 1954. – Т. 10. – 512 с.
9. Шевченко Тарас. Кобзар / Авт. вст. ст. О. Гончар. – К.: Дніпро, 1989. – 541 с.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.