 | Сторінку підтримує:
автор |
| Коли це все розпочалося, я і не згадаю. Можливо, хтось і скаже, що проснувся з відчуттям поета, творця. У мене такого не було.
Можливо, все розпочалося з казок бабусі: «Эй, ты, лапоть-лапотище…»
А можливо, з невикорінної ідеї мами, яка прагнули привити дитині смак до російської поезії. З незвичними для мого слуху прізвищами російських поетів: Тютчев, Фет, Блок.
У першому класі, на уроці співів, проспівав пісню «Мне кажется порою, что солдаты…» — вчителька заплакала, як мені тоді здавалось, від мого проникливого виконання.
Дещо пізніше, у дворі, грали на гітарах і співали: «А ты опять, сегодня не пришла…»
Можливо, це трапилося після публікацій перших віршованих спроб у стінгазеті, коротше — все трапилося само собою, як відчуття того, що я людина, що у мене дві руки і дві ноги, що вночі хочеться спати, а вдень — їсти. Насіння попало в благодатні ґрунт і пристрасть, ні, не пристрасть, а укорінену звичку до прикладання слів одного до іншого.
Але найстрашніше відбулося пізніше — я був інфікований піснями Булата Окуджави, інфікований смертельно, тобто назавжди. Потім я чув багатьох бардів, і тих, хто голосно і гарно співає, і тих, хто молодші і модніші, але відчуття простоти і космічної гармонії в піснях майстра не зникало. Непомітно, майстерно виводячи в життя Ваньку Морозова, Льоньку Корольова, Наденьку, юнкерів, відштовхуючи їх від земної тверді у просторі духу, підносячи їх земні справи в ранг істини, а їх самих у святих. Сам же майстер крокував поруч з ними, тими ж московськими вулицями, і одночасно дивився на них зверху. І якщо вони ставали святими, то тоді він просто Бог. От, він, — думав я, — звичайний радянський Бог.
І якщо я зміг пройти повз Елвіса і Пола, повз Бориса і Андрія, і навіть повз Олександра Нiколайовича та Олександра Аркадійовича, то повз Булата Шалвовича — не зміг.
Контактна інформація:
|
/ 
/ 