2 червня 2007 року я вперше зійшов на високу Чернечу Гору. На цій високій горі перепоховане тіло геніального українського митця Тараса Григоровича Шевченка. На могилу славного поета я поклав третій збірник подільських поетів «Стожари», який присвячений творчості апостола нашого народу. Цей збірник випустила у літературний світ вінницька поетка Світлана Травнева. Супроводжував мене Віктор Тархан, канівський шевченкознавець, дякуючи йому, я дізнався, що з середини 2004 року до кінця 2006 року мали б закінчити реставрувати музей на Чернечій горі. Проте, Помаранчева революція, листопад-грудень 2004 року, призвела до того, що державні кошти виділені на реставрацію зникли. Я не розумію, як до сих пір не знайдено кошти для реставрації. Що ж коїться з тими коштами, які виділені на реставрацію музею на Чернечій горі, невже, така халепа можлива у вільній України з музеєм Тараса Шевченка на Чернечій горі. Мені соромно за державу, яку обкрадають свої ж українські люди. До речі, невже, заможні українці, справді загубили все чесне і горде у собі. Для себе збудували палаци, для себе збудували церкви, для себе створили премію Тараса Шевченка. Все робиться тільки для себе, а для збереження народної пам’яті – невже, забули себе, невже, так і загубимо себе. Мені соромно відчувати таке відношення до апостола української волі з боку держави. Скільки можна грабувати народ? Скільки можна дурити людей? За часів Леоніда Кучми кошти для реставрації були виділені, а за яких часів кошти для реставрації музею на Чернечій горі повернуть за призначенням? Прийдеться довго чекати. Мені повідомили, що реставраційні роботи усієї будівлі мають тепер закінчити у грудні 2008 року? Але ж як це можна зробити, коли на це немає знову коштів. Народна воля як і народна казна – невже, зараз порожні для увіковічення пам’яті духовного апостола нації? Тоді чому народна казна – не порожня для позачергових виборів? Диво, та й годі… В цей час неподалік могили співав народний кобзар «Думу про гірку волю».
В цей день на Чернечу гору масово піднялися близько півтисячі українських байкерів, шанувальників особливих відчуттів, з традиційним способом життя у швидкому русі на мотоциклах, і шуму було на могилі стільки, що годі і говорити… Спасибі усім байкерам, що пам’ятають Тараса Григоровича Шевченка, і шанують його за власним вподобанням.
Але мене на Тарасовій могилі вразило не це, у цю весільну суботу, на могилі Тараса Григоровича Шевченка, я побачив, як канівські наречені і молодята покладають непарну кількість квітів, а після того покладання квітів на могилу, цілуються, а вся весільна світа кричить: «Гірко!!! Гірко!!! …» І гріх, і сміх, … Але ж за нашою традицією, на могилу кладуть парну кількість квітів, і повинна бути поминальна тиша та хвилина мовчання. Що ж робиться, отак і змінюється наш каїновий народ у Каневі.
Я зробив відео зйомку вінницької делегації на могилі Тараса Григоровича Шевченка для подільського музею українського апостола правди і волі. Цей музей розміщено на другому поверсі вінницької гімназії №30, він є одним із шести Тарасових музеїв на Україні.
Згодом вся наша делегація відвідала Канівський природний заповідник. Чарівна природа у цьому заповіднику. А таких глибоких ярів, як у цьому заповіднику, я не ніде ще не зустрічав. Побачив я валун з періоду льодовику. По глибоких ярах студенти і вчені вивчають земні нашарування різних часів. У цьому заповіднику є велика колекція метеликів, вуликів, кісткових решток від стародавніх тварин. І багато чистого повітря.
І не минули ми великої ріки. Поплавали у Дніпрі, вода чиста і тепла, дно і берег кам’яні.