Мені часом вдається зненацька заскочити
дзеркало в твоїй спальні.
Коли раптово в нього заглянути,
воно не встигає сховати власних думок,
мінливе,
наче рідкий метал,
повільне,
неначе зі сну.
Проте нечемно було б ці думки оприлюднювати,
Бо дзеркало досить наївне і надто мені довіряє.
Ну, значно більше,
ніж я йому.

Мені часом вдається зненацька заскочити меблі у їхньому русі.
Вони сунуться дуже повільно,
немов континенти:
кілька сантиметрів на рік –
усе, що їм нині під силу.
Я не втручаюсь,
поважаючи їхнє прагнення змін,
їхнє прагнення стін
як надійного тилу.

Мені часом вдається зненацька заскочити власне тіло:
воно випускає дим за секунду до того,
як я запалю сигарету.
Воно автономно щасливе
і, без жодного сумніву,
не при своєму розумі.
Воно часом змінює колір очей,
я змінюю йому колір волосся.
І ми робимо це,
за великим рахунком, для того,
аби сонне мінливе дзеркало
мало певну поживу для роздумів.