Вона жила. Щодня отримувала троянди і мріяла про вербові котики. Кидала обручку через ліве в надії, що хтось таки одягне її на правицю. Малювала веселку аквареллю на вікні, а дощ усе не йшов.
Коли річка посміхалася зіркам, їй снилися гори. Величні й рожеві. Чомусь обов’язково рожеві. Можливо, щоб виділятися на фоні сірого одноманіття. А може, гори були її “рожевою” мрією. Вона ніколи їх не бачила поза своїми снами, але була певна, що колись...
Її буденність була буденною, а свята – святковими, як і в усіх інших. Тільки вона не належала до інших, хоч і не вірила в свою унікальність. Ховала серце під парасолею, і очі – під сонцезахисними окулярами. Довіряла усьому, що показували в ток-шоу, і кожного разу щиро дивувалася, коли її обважували, або обраховували.
Вона хворіла і марила малиновим варенням. В усіх супермаркетах було лише яблучне. Вона наймала квартиру на шістдесят восьмому поверсі, щоб вранці снідати небом. Ліфт ніколи не працював.
Світ божеволів, знімався у порно-фільмах, спалював гонорари, вмирав за віру (в сюрреалізм), волав про допомогу... і тільки вона... жила.