Космонавту Павлу Поповичу

Ой, летіли лелеченьки, летіли низенько...
Ой, летіли й клекотіли, пам’ятаєш, ненько,
Як благав маленький хлопчик: «Ой, ти пташко мила,
Кинь же мені пір’їночку, зроблю собі крила...

Вже добігався доволі стежками в долині,
Зроблю крила й літатиму, де зіроньки сині...»
Як хотів, то так і сталось: крильцята за спинку,
Та й поволі — вище вгору... «Ой, куди ж ти, синку?

Ой ти, хлопчику, куди ж ти, — зітхає матуся...»
«Не лякайтесь, ненько мила, я ж не розіб’юся!»
Ой, летіли лелеченьки, кожне — як горобчик...
Чи вони такі маленькі, чи я вже не хлопчик?

Ще є сила, ще є крила, хоч сивіє пір’я,
Ще й зірки зриваю з неба, — вже ціле сузір’я!
А заплющу тільки очі: хатинки далекі…
Та дитинство… де у небі клекочуть лелеки...