Розметала сріблясте волосся по вулицях старість,
І всесвітня печаль заливає брудні тротуари.
Розвернувши обличчя і очі всередину себе,
Непримітно однакові, злившись з асфальтом і небом,
Мов китайські ліхтарики, люди снують по затопленій суші,
І крізь стінки їх сірого тіла просвічують душі.


В цього свічі, у того потріскують дрова в каміні,
Пахне хвоєю, тіні танцюють по стінах.
Теплий плед і вино –  цей на когось чекає, напевно.
Ах, як гарно під стукіт дощу вона грає Шопена!
Мов китайські ліхтарики,  люди снують  по затопленій суші,
І так затишно серед дощу мерехтіти їх душам.


Ці вогні – ніби зорі, і гаснуть при денному світлі.
Я люблю їх, бо їм у мені не горіти:
Моя сірість порожня, а очі сухі, ніби листя.
Бо коли іде дощ – це моя душа плаче над містом.