Тепер, коли ми всі прийшли уже до тями, І віри більш нема в обітованний край, Зізнаюсь вам: мене найняли єгиптяни, Щоб вивітрити з вас усі думки про рай. Мені сказали: „Йди, води своїх пісками. Ось манни сто мішків, ось срібла цілий фунт. Хай вимруть там усі, хто родом не від Хама, – Хто ще недосить раб, хто здатний ще на бунт.” А Бог тоді мовчав, – сидів, дивився з трона, Хоч добре знав, що я – звичайний фарисей, І що Мойсей гниє в тюрмі у фараона, І що моє ім‘я – Моше, а не Мойсей… І я не онімів. Язик мій був ваш ворог. Я вас переконав, що маємо свій дім, Розступиться вода, і рабство, наче порох, Осиплеться з плечей, лиш сядемо у нім. Ну, ось ми вже й дійшли. Уже доїли манну. Вже тричі прокляли отой спекотний шлях. Отам, за тим горбом – не сяйво Ханаану; Там – Фіви, там нас ждуть Амон, і Ра, і Птах… Бо, власне, що таке – це слово „батьківщина”? – Батьки рожденні тут, а що вам до дідів? Вас вигодував Ніл, і хай згорбатив спини – Так ми ж такий народ: народ трудівників. Ну що ж – доп‘єм бурдюк; якраз усім по краплі, Дасть Ра – вже на обід з‘їмо по ковбасі... Там Фіви, там нас ждуть… І свиснули дві шаблі: „Ти поспішив, Моше! Ще вимерли не всі!”
|