НА ГАЧЕЧКУ СМЕРТІ

Я без жалю мараю  узори
і вивчаю гербарій, як чорт.
На руках цілую мозолі,
щоб дістати примар горизонт.
Спокушаю дівчат жовторотих,
полохливих  фарбую у синє.
Вже лопоче попіл осінній
в маячні пожеж вечірніх.
Задер голос у горлі і висох.
Заламав кулаки, аж кістки
затріщали, посеред діжок
одинокі, млисті     свічки
шарудять на гачечку смерті,
на смітті душа не валяється,
я тягну сльозину із флейти,
а вона, як воша, нахваляється.
Дичавію у гурті забужнім,
місяць ясний, хоч голки збирай,
манівці мої перші і другі,
я мовчу, – ріжу шлях від стожар.
Гниє серце, кров закисає,
зітліваю від дикого глузду,
пурпурові хмари черпаю,  
а хоч як, грандіозну і тлусту
я ковтаю слину,  ревную,
а вона, як захоче мене,
то устромить душу  у струю,
і залиже галузку Семен,
щоб шукати нечувану душу.
Сивий дим на гранітних шоломах
мерехтить на  шибках, як на  ризах.
Я, нічник  у безодніх хоромах,
мій  хомут висить на  карнизах.
Я вві сні чую крик ненароджених.
Я вві млі світлих лип упріваю.
У стихії вельмож і  зубожених
обвіваю одур бульвару.
Шепочу відвертими втіхами,
напихаю крам у  крамниці.
Не дотискую гальм перед психами,
і саджаю  дівчат на кислиці.
Міська брама в загуслих туманах,
всюди сокіл: по місту, по степу,
в драндулеті  авто-рин-мана,
на буклеті, в газеті, -  в браслетах.
Хто обожнює нашого війта?  
З лихва він дуріє від лиха,
завертає вельмож край стріта,
у юродстві зодчих все дихає.
Замудрив інквізитора притчею,
скуштував ваговите жито.
Обійняв  плащаницю правицею,
і воскресло на витрішках мито.