Взяла Яся олівець, олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:

— Треба тут намалювати отаку здорову хату!
Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!

Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки.
Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!

Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні...
А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички.
Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато:
все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.

А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки,
ось чотири, ось і п’ять... вже нема не малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара,
чорна-чорна, наче дим... Ось і блискавка! І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки,
на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку,
на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко швидко! І нічого вже не видно!

— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір.
І протерла, і подерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже:  — Ай-ай-я! Яся каже:  — Це не я!
Це такий вже олівець, олівець-малювець!