За вікном сьогодні вітер,
вітер — аж в кімнаті чути, як гуде.
В дитсадок давно пішли всі діти,
а маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора,
все кахика й носик витира.
Застудилась, мабуть, Яся вчора,
як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато,
мама вийшла — й довго щось не чуть...
Може, Яся буде сумувати?
Може, слізки рясно потечуть?

Ні! Ясюня не така вдалася! —
в неї досить іграшок, ляльок.
У своїй кімнаті наша Яся
улаштує власний дитсадок.

Діти будуть — лялька та ведмедик,
та конячка сіра без сідла,
і собачка Бум, така кумедна,
що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кішку.
А вона стрибнула у куток!..
— Ну й сиди собі сама під ліжком,
не візьму тебе у дитсадок!

От усі в кутку біля канапи
посідали. — Тихо, не шуміть!
А чому в ведмедя чорні лапи?
Мабуть, вранці їх забув помить?

Зараз я будинок вам збудую
із великих татових книжок
і обідом добрим нагодую —
дам цукерки вам і пиріжок...

а тоді візьму цікаву книжку,
покажу своє знайоме „о”!
Яся певна, що ведмедик Мишка
хоче знати літери давно.

Потім Яся хусточку розстеле
на вовнянім теплім килимку.
— Ну, лягайте, діточки, в постелю!
Так і ми спимо у дитсадку!

У куточку сплять слухняні діти:
і ведмедик з лялькою, і кінь.
За віконцем виє вітер, вітер,
а в кімнаті тиша і теплінь.

От і мама двері відчинила
і на руки Ясю підійма.
— Ой, яка ж у мене доня мила,
що так добре грається сама!