Лежу серед степу і слухаю серце Твоє.
А Сонце над морем —
Мов кров на святому алмазі.
Нутром відчуваю,
Що Той світ усе-таки є.
І я туди хочу.
Та ніч зачекаю наразі.

З Тобою, з Тобою...
На смак мені — сіль і полин.
На колір — безсоння.
На звук мені — зламаний вітер.

Лежу серед степу.
Вгорі ремиґають воли.
А знизу не видно, зараза, —
Хоч зірка і світить.

Як стукнуло сорок —
Життя мені стало смішніше.
А слава запахла —
Як жінка лиш пахла тоді...
Так тепло буває,
Коли, кажуть, вперше засніжить.
Так легко ходити хіба по лютневій воді.

Чекав революцій —
Щоб стало чистіше і вище.
Дуелей хотів —
Щоби слово набрало ціни.
Із голосом шаблі
Вітер в кишенях свище.
У генах — луни війни.

І мучиться слово,
Що піснею чомусь не стало.
І молиться пташка
На віщу пташину зорі.

Лежу серед степу.
І сиво.
І — втома металу...

Лиш там десь, глибоко,
Торкають мій нерв кобзарі.