Літній  ранок у ліцеї. Сонце сяє.
Радісний галас дітей біля школи.
Дзвінкий, голосистий успіх добра.
Глибокий, гарний світанок у небі.
Красивий, людяний настрій щастя.

Добре бажання жити, творити
легкий, граціозний лад.
М'яко лунає звук земної гармонії.
Відважний, зрячий,  простий, звичайний
юнак  заспівав могутнім голосом "Аве Марія".

Яка мука в голосі лунає.
Глибока біль кричить
в стражданнях Дону.
Обличчя проймає
сум-журба з печаллю.

Передчуваю... недолю.
Спалюю осяяну душу
в пожежу пережиту.
Бачу живучу
хвилю в тумані.

Це докор.

Забудь мене пам'ять,
моя присутність пуста.

Бездушність  
опорожнила
наразі мій світ,
я буду сам оживати
щедрим,
ясним,
чесним,
вільним.

Земний мінливий світ
ні в чому не винен.
Я знову зникну при зустрічі
з вами, неначе світанок.
Я знову загину
на цій війні,
і вмить спалахнусь
під час луни в
прийдешнє негідне.

Звучать ці живі слова
відлунюють голоси
невмирущих.

Спокійний, людяний,
мудрий дідун
живо заспівав
такою щирою любов'ю.
Добрячий блискучий відун -
його підхватили діти і  внуки.


Майстерня в загубленім підвалі.
Ти знову затіяв
місіння електронної глини
створюєш силу людям підземелля
смарт-опудала
на базі ШІ
яке захистить кордони
країни від чергової орди
і знову заміс здійснив
в ямі на 27 кубометрів
очевидно вивісив
усі  заготовки на гак
програмуєш а заодно і тестуєш
скуйовджений жупел вздовж
шляхів вештання
опудалів по світу
конфігуруєш внутрішню базу
кошлатого партача чуперадла
із заліза а той дзендзелить і
букшуєш спалахи емоцій
наявного маняка у міміку
яре страхопудало муготить
сам до себе розумного
дундук йому бурмоче
про вузли в середині тіла
шкарбан гуготить до нього
про наклепи і зводить клубок
дідуган мимрить ганьбу
та наругу одоробла оце так
гугура звуруджує експресію в очі
багура формує відвисле воло
і жирні сидниці опудала


Оця, отруйна безрозсудна
смарт-гюрза, в кривій оселі
севрюжно облудно погнута
зміюка-гнужда
натворила такого лиха
з смарт-опудалів творячись
з марудної смарт-глини,
начудила спадкоємцям повного
обезлюдення черезсмужжя на Дону простого геральдичного
герба з вужиком на полину.
І зайорудували кудряві хитруни
орди на  самозбудному Дону.
Розповсюдили відлюдків-ублюдків.
Завели нелюдську приблуду на пайок,
затіяли огуду,
безпробудність паскудств.

Її гордість, схарапуджена бандюга
забудькувата Гергепа, хапуга, ледацюга,
яка в присязі геральдичних гербів,
уся цілком зумовлена
занудством катюг,
підступним горем, лихом,
наругами жаднюг,
лизоблюдством
у халабудах смарт-опудал,
гидкими гонорарами
відлюдкуватих
ледачих в розкоші,
утрудливих оборудків
з жахливими спустошеннями босяцюгами
міст, сіл, хуторів,
господарств, округів,
Там, все йде за
зовнішніми впливами
блуду муругих,
розорення і знищення
народу п'янюг,
огидними ритуалами
голодюги недолугих,
зачіпами,  розмежами,  відсудами,
потворними склепами,  пересудами,
пожежами-схемами відчаюг-злодюг.

Опля. Конфуз! Бачу чорно-білі танці
смарт-лелек на горі Горгуз. Цілі зграї.
Відчужені осоружні смарт-волоцюжки.
Чую, дужчають термові остружки яруг.
А за тим геральдичним склепом 
жужмом літають тисячі ударних дронів,
обезглузділі паплюжать галузки в повітрі,
чорні, костолузі лакузи,  кургузі боягузи,
самотужки розгнуздані, перенапружені,
трясогузки, харапужні карапузи-підлабузи,
потужні смарт-порхавки-свербипузи, -
усі над чорною запилюженою калиною.
Яке огидне смарт- поле донських жужелів биндюжників-хургузів, волоцюжників
 з  морщинами горгони - розвужується
хмара, отак, від вибуху росте на очах  -
якесь диво-привілей гербаріїв над Доном.

Горбисте підгір'я буйного братолюбства
береться зморшками дружній кубок
а там, далі, ондечки, зазубринки дерюжі,
ген-ген туди, на схід в закубрені кубрики,
за лісом, аж за Доном, в наймитюги, туди,
де прадавнє згарище курганів козарлюг,
воно видається узгір'ям в подобі наруги
тіла-здоровила в кольчузі хамрила.

Там, неначе пляски-гопки
павуків в банюзі,
на горизонті горгочуть
вогнем стожари
на пагорках поміж гаїв,
дібров, садків
гепають і репають
смарт закручені орли.
Там вирубані узгірки, схили,
скелі кар'єрів, дамби,
каменоломні,
опуклі мости, естакади
для вільнолюбів,
для життєлюбів.

Сиві обшири
ковили кострубаті у Раївці,
Аж за хребти степів
нечувані трудолюби
руської давнини
тікають розгублені.
А з півночі лісу
на схилі гори
одні чубчики
пошкарублених,
закандзюблених
душогубів.