Літній ранок у ліцеї. Сонце сяє. Радісний галас дітей біля школи. Дзвінкий, голосистий успіх добра. Глибокий, гарний світанок у небі. Красивий, людяний настрій щастя. Добре бажання жити, творити легкий, граціозний лад. М'яко лунає звук земної гармонії. Відважний, зрячий, простий, звичайний юнак заспівав могутнім голосом "Аве Марія". Яка мука в голосі лунає. Глибока біль кричить в стражданнях Дону. Обличчя проймає сум-журба з печаллю. Передчуваю... недолю. Спалюю осяяну душу в пожежу пережиту. Бачу живучу хвилю в тумані. Це докор. Забудь мене пам'ять, моя присутність пуста. Бездушність опорожнила наразі мій світ, я буду сам оживати щедрим, ясним, чесним, вільним. Земний мінливий світ ні в чому не винен. Я знову зникну при зустрічі з вами, неначе світанок. Я знову загину на цій війні, і вмить спалахнусь під час луни в прийдешнє негідне. Звучать ці живі слова відлунюють голоси невмирущих. Спокійний, людяний, мудрий дідун живо заспівав такою щирою любов'ю. Добрячий блискучий відун - його підхватили діти і внуки. Майстерня в загубленім підвалі. Ти знову затіяв місіння електронної глини створюєш силу людям підземелля смарт-опудала на базі ШІ яке захистить кордони країни від чергової орди і знову заміс здійснив в ямі на 27 кубометрів очевидно вивісив усі заготовки на гак програмуєш а заодно і тестуєш скуйовджений жупел вздовж шляхів вештання опудалів по світу конфігуруєш внутрішню базу кошлатого партача чуперадла із заліза а той дзендзелить і букшуєш спалахи емоцій наявного маняка у міміку яре страхопудало муготить сам до себе розумного дундук йому бурмоче про вузли в середині тіла шкарбан гуготить до нього про наклепи і зводить клубок дідуган мимрить ганьбу та наругу одоробла оце так гугура звуруджує експресію в очі багура формує відвисле воло і жирні сидниці опудала Оця, отруйна безрозсудна смарт-гюрза, в кривій оселі севрюжно облудно погнута зміюка-гнужда натворила такого лиха з смарт-опудалів творячись з марудної смарт-глини, начудила спадкоємцям повного обезлюдення черезсмужжя на Дону простого геральдичного герба з вужиком на полину. І зайорудували кудряві хитруни орди на самозбудному Дону. Розповсюдили відлюдків-ублюдків. Завели нелюдську приблуду на пайок, затіяли огуду, безпробудність паскудств. Її гордість, схарапуджена бандюга забудькувата Гергепа, хапуга, ледацюга, яка в присязі геральдичних гербів, уся цілком зумовлена занудством катюг, підступним горем, лихом, наругами жаднюг, лизоблюдством у халабудах смарт-опудал, гидкими гонорарами відлюдкуватих ледачих в розкоші, утрудливих оборудків з жахливими спустошеннями босяцюгами міст, сіл, хуторів, господарств, округів, Там, все йде за зовнішніми впливами блуду муругих, розорення і знищення народу п'янюг, огидними ритуалами голодюги недолугих, зачіпами, розмежами, відсудами, потворними склепами, пересудами, пожежами-схемами відчаюг-злодюг. Опля. Конфуз! Бачу чорно-білі танці смарт-лелек на горі Горгуз. Цілі зграї. Відчужені осоружні смарт-волоцюжки. Чую, дужчають термові остружки яруг. А за тим геральдичним склепом жужмом літають тисячі ударних дронів, обезглузділі паплюжать галузки в повітрі, чорні, костолузі лакузи, кургузі боягузи, самотужки розгнуздані, перенапружені, трясогузки, харапужні карапузи-підлабузи, потужні смарт-порхавки-свербипузи, - усі над чорною запилюженою калиною. Яке огидне смарт- поле донських жужелів биндюжників-хургузів, волоцюжників з морщинами горгони - розвужується хмара, отак, від вибуху росте на очах - якесь диво-привілей гербаріїв над Доном. Горбисте підгір'я буйного братолюбства береться зморшками дружній кубок а там, далі, ондечки, зазубринки дерюжі, ген-ген туди, на схід в закубрені кубрики, за лісом, аж за Доном, в наймитюги, туди, де прадавнє згарище курганів козарлюг, воно видається узгір'ям в подобі наруги тіла-здоровила в кольчузі хамрила. Там, неначе пляски-гопки павуків в банюзі, на горизонті горгочуть вогнем стожари на пагорках поміж гаїв, дібров, садків гепають і репають смарт закручені орли. Там вирубані узгірки, схили, скелі кар'єрів, дамби, каменоломні, опуклі мости, естакади для вільнолюбів, для життєлюбів. Сиві обшири ковили кострубаті у Раївці, Аж за хребти степів нечувані трудолюби руської давнини тікають розгублені. А з півночі лісу на схилі гори одні чубчики пошкарублених, закандзюблених душогубів.
|