Наче кров, з водою розмішана
Небо на заході сонця.
Завтра вітер жбурлятиме в очі
Пісок, розпечений пристрастю ночей,
Коли попелом мого серця
Я осипавсь на твою душу,
Аби в тілі твоєму воскреснути новим життям.

Небо на заході сонця,
Як дзеркало хворобливих мрій,
Відбиває біль моєї душі.
Я пірнаю в безодню неба в твоїх очах
Й розбиваюсь об стіну нерозуміння.
Навіщо світові така безвихідь,
Краще сивим птахом
Пісню останню подарувати хмарам
Та в них і знайти свій дім.

Завтра вітер жбурлятиме в очі
Солоні бризки сліз похмурого моря,
А чайки замість риби в його водах
Ловитимуть рештки моїх мрій.

Пісок, розпечений пристрастю ночей
Стане піском, яким час замете
Смертельною заметіллю
Сліди наших прагнень
На тілі земного життя.

Коли попелом мого серця
Посипатиме голову богиня втрат,
Коли звуки моїх пісень
Сягнуть найвіддаленіших зірок,
Щоб знайти хоч там когось, хто їх зрозуміє,
Ти згадаєш:

Я осипавсь на твою душу
Пелюстками квітів, що ніколи не розквітнуть.
Я замерзав у холодному подиху вічної осені
Та завжди мріяв про всесвітню весну,
Аби в тілі твоєму воскреснути новим життям.

А зараз небо, наче кров розмішана з водою
І моє серце тріпоче крилами стомленої чайки.
Течія часу несе мене туди,
Звідки ще ніхто не повертався,
В моє життя.