Співпадання внутрішніх коливань падолисту з зовнішніми
у безпілотному піке вибухає резонансами неочікуваних інсайтів.
Стриптиз волоських горіхів, коли вони випадають
з репаної шкурлати збуджує хтивість хіба що прибульців.
Вони у  захваті чекають наступного шквалу оголення,
коли ядра вилущуються, нагадуючи їм чи то мізки, чи то легені.
Легені як мізки. Мізки, як легені. Дихають надсадно вербальними одкровеннями, закараскуючись від надлишку діоксида вуглецю.
Та це скупчення запасних очей на дні двору
доведе до ручки невдалого хатнього злодюжку.
Як раз на таємну вечерю булімійниці.
Гріль з засмажених начорно крил мрії.
Спотворений помідорами моральний ідеал бездоганної піцци.
Крізь сирий, похнюплений вечір заспів «Одіссеї» процокає
морзянкою підборів покваплива хода повертання додому.
Її завершать поштовхи родових переймів
під впрілою шкірою палітурки
недописаного Джойсового «Улісса».
Поки ти відволікався на хмари в калюжах,
спагетті всіли на шпагати у вируванні протизаплідної спіралі окропу.
Промацується застряглий осколок
давнього шкільного булінгу. Булінгу білінгвізму.
Так, захворієш тяжче, ніж звик, та злякаєшся
власного погляду серійного самовбивці.
Нарешті він прийшов. А вона завалилася навзнак,
як паркова скамійка, підіткнувши цунамі спідниці
пінною шапкою між Симплігадами стегон
та закрутила руркою у ватман астрофізичних креслень
поздовж екліптики шраму від кесаревого розтину.
Лягла, як тінь вази з несвіжими квітами.
А він видерся на неї, як шибеник-школяр,
та ліг животом, як на перила, ковзаючись вниз з вереском захвату.
В неї очі, як реп’яхи, лілові, колючі та липучі.
Хрін від їх філерського слідкування відчепишся. Дзуськи.
Та ще й шурхотять віями, мов пожмаканий скотч.
Очі після недріманної ночі, як у протеняної сьомги,
вибалушено круглі та черешнево червоні.
З обох боків акваріумного скла вікна. Але ж  кому і вікно – ікона!
Бездонні ночви очей гримають любов’ю, коли в них
перевертається всесвіт, щоби вихлюпнутись люрою в рівчак.
Її раптом зупинить дротик дотику.
Адже не забувай при нагоді обернутись
надувним гумовим вовкулакою у мріях готичної сновиди.
Опісля – марна втеча від власної тіні.
Мигтіння кошмарних недогризків з фільмів у жанрі «нуар»
у тремтливому паперовому вітражі вагону метро.
Плутання у рукавах сорочки вавілоновежистого торгівельного молу.
Камізелька базару, застібана поверх веселкових хмарочосів
пухнастого банного халату повз майбутні дрова скверу,
що анітрохи не відають про свою тяжку долю фейкового палива.
Але на щастя, драглисто слизькі оселедці автобанних тонелів
виринають писками прямо у весільний торт
розчахнутої недільної церкви.
Всі-всі, без прикрих винятків, люблять,
коли поблажливе небо від зеніту до овиду
розкривається, як суцільна синя пляжна парасоля
без пронизливих шпиць дощу
зі смайликом сонечка, недбало притороченим
суворою ниткою у зигзагах схарапудженої турботами думки.
Та постривай, розслабся! Вона та дурна думка,
куля дум-думка, насправді - не твоя, а чужа-чужісінька!
І прилетіла нізвідки, та неодмінно подінеться невідь куди.
Як і не було. Диви, он в небі – НЛО!