Нема, нема божественної тиші,
Вона вже не приходить навіть в сни.
А календар вже літні дати пише,
Забувши про воєнні дні весни.
Забувши все, що наші душі гріло
Весною, в колись мирні ще часи.
У полум'ї війни воно згоріло,
Мабуть, разом із відчуттям краси.
Ні, не згоріло, просто десь глибоко
Сховалось, перейшло у таїну.
І це тому, що нині бачить око
Лише в кривавім одязі війну.
Тому, що замість грому весняного
Вража нас гуркіт орківських гармат.
О, як же нам потрібна Перемога,
Щоб повернути втрачене назад!
Хоча, мабуть, таке не скоро буде,
Бо біль утрат в собі несемо ми.
Напевне довго-довго наші люди
Світ будуть бачить в кольорах зими.
І замість хмар сувої диму чорні,
І замість сонця полум'я заграв...
Та здохни вже ж ти, карлику потворний,
Який наш спокій й тишу нашу вкрав!
Згори і сам у вогнищі пекельнім,
Який в країні нашій розпалив.
Собою вдобри, як війська печерні,
Удобрили вже землю наших нив...
Ми у тривозі, у жалобі нині,
В жорстокій битві нашій за життя.
Та прийде час, воскресне Україна,
А разом з нею й наші відчуття!