1
Строгі зимові ритми природи
в широкій околиці тихої Вінниці.
Ушир одоліли промінчики сили,
оживили  кіно про сподвижників
від зморшок розкішних злодіїв.
В прозорій долині
спить низовинний тихозвір
моїх кольорових гріхів.
Прожовклі, хтиві вогні.
Прочовпли стодоли.
Улоговини житій,
троїсті млини, посіви,
сороміцькі стихії,
придворні тіні, тополі,
підбиті соколи. Злий
 білодідів провчив.
Пригоїлись зойки
білих горбів-сторожів
од шорстких вітрів
доброспіввітчизників.
Із-під корнів примножив
милостивої гнилиці.
Шок вірних, бо шкодливий
під килимом втопивсь.
Оцим поміг догодити
криниці вітчизни.
Пророк возродив високі
хороми митрополичі.

        2
Прикотили знов
підлі скіфи
 із вицвілих полинів.
Щомиті просвисти
подільських хлопців.
Полохливі вогкі липи
дохотілись дорогої втіхи
Підбиті дзвони соборів
ошкірились від котів...
Коли ці бомжі з дороги,
досі до золотоноші.
Обрій зловили добрі
хлопці-лірики, і ти подивись,
виросли з крильми
в світі волі і розгромів.
Всі сторони сонць в Острозі,
дзвонкові водиці з криниць.
І ми - з посивілої слободи,
в попіл снігів висохли
вдови отців,
притомні голоси,
висми з біди вільних років.

Ти, мій босоногий Київ,
з моїх років, око в око
молодості, спростивсь.
Одзвінний виклик соборів.
Йди. В білій сорочці відомий
чоловік робить довгі обкоси
прозорих домівок. Болід лодії.
Протопчи мить, полиши з дідьком
під горіхом мій тихий гріх.
В огороді бонзи побиті
золоті колоски. Квітли вишні.
Нові сокирки ширші,
ніж зітлілі мікроби.
Із горобчиком з льоху.
В пригорщі крихти.
Ніжно Онисьці
проговорилось
слово і діло.

Ми вибороли собі
свої істини з вікон хоромів.
Нині в обмотці долоней
крило вітровію.
Оголивсь від принишклих
 цнот і стриптизів,
прокіпив пролиск,
просочив біль скромниць
і сизих лиховіїв сільських
 Кирилових тіл.
Пломінь-лиходій
із жорстокої школи сиріт
пробіг крізь дикі околиці
Вінниці до зорі,
пробивши мільйони
 фотонів у вогні.

         3
Ніхто і ніщо, окрім гордої
міці, в бірці ріллі,
віковий гомін прийшлої
жінки, і вночі холод.
Вбиті вільні плини істини,
скорби в спокої.
Із тих днів і поколінь
вони до нього спливли.
І стільки ж віри
в мільйонів синів і доньок.
І нині і присно, і стоїчно, -
чимчикни сьогодні, одчини,
дитино, вікно до квітів,
попроси коромисло.

І  вилов сліпих похоронок
із війни, син в поході.
Між тим живих жлобів
 підкосив голод слів.
Поротно  виходить полк
з орбіти в тиші.
І віщо і крищо, приходить
охриплі долі ликів.
О, в оцій колони волі
 провісницько дільні.
Звично одбили чоло
 собі вороги. З'їли борщ.

Сотворили молитви
з добром, і в повній річці.
Смішно. Хотіли встрілити
в шобло од воріт.
Поціли в гору-терикон
і в чорних ворон, і шо!
Ішов собі спокійно
 і їхні очі світили мороз
крізь осінній  окіл
і попіл листків в горлі,
і клин тополі. Вибито
сорок лих скрізь вирви.

Міни. Окропили попи
 три могили. Три чорні тітки.
Чого ж тобі з пилини,
з підлоти Мотрі.
Що творить! Оцім добром
з порожнім відром Миколи.
Їж світлий хліб, молодий
із білих вогнищ.
Срібні сльози грози
 лишились білизни
із глибин кров подвигів,
 вони мов зорі вічні.

Ти прочинись в цій дивній,
ліловій совісті.
Щиро одцвіли прохриплі
сині волошки в житі.
Цій житньоборошній мрії -
твої милі прокльони,
тривого. Годі. Годі, тривого.
Поспи в плоті
білих димів.
В гільзі від міни злоокий сноб.