| У Косові у камені давно. І Кутами намандрував чимало.
 Граніт Сокільський теж його лупало
 Знаряддя духу — слово, що над скали,
 Над Божі хмари, темні, як вино.
 Мов кров, мов гук, мов стогін, та воно
 Чимраз сильніше і міцніш кресало!
 
 Вони тут ґарували  з Павликом
 Та Анною, по-галицьки сміливо.
 Вони не сподівалися на диво
 (Таке гуцулам, бойкам не властиво),
 А радикально, голосно, кийком,
 І прилипало слово те цілком
 До злих грудей, безбожних, юродивих!
 
 Не просто відхаркатися панам
 Було від того панцирного слова,
 Бо їм горіла навіть підшлункова,
 І жовнірам, і всім австроголовим,
 І спольщеним, і просто брехунам.
 ...Судилось скласти голови синам,
 За Україну на усе готових!
 
 Ще – тюрми, тюрми, тюрми... Хай їм грець!
 Для нього – тюрми Коломий і Львова.
 А серцю... так хотілося любові,
 Котра б не обірвалась на півслові,
 На півдиханні... Жмутки – то кінець!
 Хіба могло наснитися Франкові,
 Що поведе не ту він під вінець?!
 
 Та драми серця – то лише момент,
 Бо кожний з нас колись на це страждає...
 Франка пекло, що ненаситний Каїн
 У ріднім краї, українськім краї,
 Усе вкраїнське знищує ущент.
 Та Бог і правда, й сила, що карає,
 Убивцям раю лиш еквівалент!
 
 О Каменяре, о Каменярі!
 Немає стільки шапок, щоб здійняти...
 Лиш батька руки жилаві і мати,
 Яка клопоче вічно біля хати,
 Ще наставляють, з Богом, у дворі,
 Синів сучасних: не зійти зорі,
 Якщо за неї та й не воювати!
 |