Все безжально зжере невблаганний туман забуття,
хоч всерись від натуги в палкім намаганні згадати.
Старий, добрий маразм на околиці пізній життя,
ретроградний склероз й прогресивний
Альцгеймер навалять боброві загати.

Не відчиняться ніц закодовані файли старі,
на волоській шкарлупі півкуль
полишивши порожні іконки.
Як тя звати, мала? Ізабелла, Жізель чи Марі?
Пам’ятаєш,  як хапнули разом ми куш
у спокусі великими ставками конки.

Все поглине пітьма, перетруть на компост хробаки!
Заяложений досвід банальний нікчеми.
Нерозчинена поки що крапля людської ріки,
що навчилась лише в штовханині метро бути чемним.

Всі ці спогади варті сухого лайна на газонах псяюх,
запобіжників, дертих дешевим коханням на клапті.
В одиночках альвеол запертий самотньо потомлений дух,
що зі свистом й шипінням надвір виборсається раптом.

Та нарешті, коли галасливі прийдешні думки
покидають кулястий ангар мізкового обійстя,
залишаючи літер готичних уламки колючі й ламкі,
заспокойся, сердешний, і більше нічого не бійся!

Все щасливо зжере благодайний туман забуття,
не полишить й знаку непозбувній,
дошкульній, як скапка у пучці, бентезі.
Викидай на смердючий смітник
дерте часом й простором взуття,
поки ти ще живий,
безперервним зварйований
думанням крейзі.
Поки ти ще смієшся,
весною зварйований крейзі!