Вже не вперше війя шерехне,
тепер тебе не зве далина.
У лелече пересельце.
Перемелеться гаїв душа.
Як мені тую мить пережити,
щоб не заздрити вічності?

Чую гомін дітей на межі.
Світ щедрує любистками долі.
Діти випекли сонячний хліб.
Мати пішла по землі.
Я вічно від тебе, із хати іду.
Я вічно до тебе, мамо, біжу.
А навколо гудуть кривди
трудяг в негоду.

Давним-давним
за тими відрогами
ця далина манила нас.
Біла радість вітрила
в дитинстві світила.
Тепер вже не держе
мене теє в плечах.

Це во славу чиїх нам війна?
Ми потрібні цій правді!
Я кохався і чувся у світ.
Зникли ниви і діви навіки.
В сивій млі метелиць
посивіли і ми сяючими.

Ми і мрії, - святії і шир,
мир у світі стрімкий, -
ми з війни прийшли.
Мій подих суворий.

Милую любов, зі мною.
Людо, я візьму з собою.
Бо в дорозі всім хотілось
чистої води  і доброти голосів
від чистої тривоги літ.

Солоні сльози чоловіка.
Що ж то, - вікно на морозі, -
клапоть неба з мозолями
на вінницьким розі.

Дрібок душі зі мною,
як щастя сподівань
у безнадії мрій сміливий.
і живе твоє джерело.