Мурують, куме,  Євгене, тут все...
Тут, куме, буде серцю суд…
Тут, сестре, буде герцю, здух…
Тут, нене, буде смерть у весну…
Тут, хурте, лусне геть все бурне…
Тут угекне серце без цензу в серпень..
Не буде все це, люду тут…
Не буде  цей блуд зведень з меду…
Щедруйте, перечуйте груденьке з пелену…
Егей, ще перевернем цю Землю.
Невже, уб’єш веселу,  студжену лелеку
Невже, ул’єш в себе джерельну, згульклу душу…
Певен у тебе є все, Євгене Шельменку.
Буже, зпурхнем без щему,
Щуре-єруме, буде мер херцем.
Щезне ще день.
Весь перелечу без слуху, в тебе
Тут гуде зручне.
Єсть. Гепнувсь. Тенькнув струм.
Репнув пелюстку плесу.
Все. Не йду, дзвеню, журбе…
Це ж тут веслує реєм в смутку смутне.
Звернув геть з пеклуму…
Берег плете стежку з чебрецю,  
круте  легку лелеку…
Клен з луднем, з духменем, серпнем в’юже бурну душу,
Березу верну  плечем у весну.

Вперше, цей вульф, був тут труєм, генеземем з рутенем,
Скрутень, перевкружем, переб’ють гун,  культ й меню,
переблуждене хурделе, чужу секретну перекрупшуть.  
Рвуть небу, мене, й вузьке веренце змеркне...