Прости, сором, за сотий солод, мої світлі втіхи - золото тих боргів, і млисті сльози в крові одвічній. Тож бо то й що тобі в дотик, в прикрий клопіт. Колиско, зболілось жорстоко, хоч і зміг з ночі вкрити білий сніг отчий світ - ніч по роботі, - то, що ж виходить очі до віч. Віро, - по крихті, і ти, двобій, діло-молодь з вітро-опором, ми погрішили проти дрібниць протиріч-війною вітчизни. В ніщо пішов. - Піднімись мир. Дозвольть іти! Під тиском пішов. Ішов видноколом. - Виклик. Він ішов собі тихо! Ілько. Ноги мокли в холодній воді. Отож, кричить, - мороз, - від злості. Його світ повісили з гори. Під тиском нило тіло. Зробивсь зовсім говіркий! Видимо, з кропиви, - брови в порох. Ніхто. Котись під схови тривоги. Мить мітить стріли злі з космосів. Прихилились, - голови! Вклонімось. Грім стріли з висоти вічної річки. О ви, живі діти-дорослі, високо-високо! Кипить вій, - котрий сьогодні зовсім з миром боргів приходив, встиг до хлопців-оходронників, з отих сиріч-доколок мовчки освітивсь, і споконвік-випонок окропів з води, обіч сімох вітрищ з розгонів, з солоним потом чорних хліборобів висох і вмовк від дорогої хвороби ворогів. Двох дідів родили у горлинній сорочці і його сьогодні просто вбили з скорботи живі громохкі лихі дощі вогнів, птиці. З-під ромбічних дронів сизий пил, із-під тихих донів-дрібничок випливли і вбили його біль-плоть. Потім його звіщось зліпили в томи білих віршів і пропили в олжі полови зимової борозни, в формі білої хлібини і скорботи. В профіль їжились сороми цих світів. Хтось хотів від нього літ молодих, - під дивикції прийшли золоті бджоли. Із житом віків ми, свідки, його крові, його живий голос світлом бринів, з його жил вишиті сорочки вмілим оком, о, колись, стільки сивих доньок осліпло всі від простих брошок крові. Рідних, синів-орлів, котрі виходили в ці світи провз колообіг нової школи, проривом скосили грози в полі, - між цих білих стін і книг, товстих томищ вони швидко їли живий хліб з припонів, в борг кмітливих вибриків пили води, і в золі примх зходили до хитрощів. І тільки-но вийшли в покіль, мої орли зі школи, їх окропили болі, і очі вгоріли, і посрібнились скроні дзвінків з колосків, і зблідли ворожбити-тополі від вірних сконів, в зловісній ході коло горобини з-від доріг, з моїх гілок - змів попіл з облич. Доки мій рід живий, кличмо! Щоб покотивсь в тіло грім з гори. Видиво! Чисті зіниці! Полотно! То ти хоч криком кричи, міро-грім! Прозоро в тілі. Покотилось. Пропливло.. Щоб воно довго тішило їм гординь. Совість сотворить обрій схожий, - ділимо досвітки-світ, Ілько зійшов з гори в зміни поколінь в ідилічній тиші до розгорток космосів і мрій-слів. Ночі вмовили ці фізичні прохолоди під житло, під броньовик з ворітьми, в ніщо й в ніхто іди жити - під корінь цноти, - тричі повірили в одні зловіщі колісниці, в прогони нових мостів - і високий шпиль, ці вдосвітки сотні і віщі протліли в подоби й в гойди-полини гірчіші, ніж побілілість миром довкіл борні. Облиш ці сиві болі слів в молоці, - всі отчі ниви звів в холодній кризі, ці зброї-строфи визволись з ритмів, із титлів доброти, - ці голосні вірші німі. Що ж то, синочки, - з горіховим ціпком, - ці прожиті многі дні - ні в сих ні втих - мить сторіч. Вмістились чогось, - дорогого одблиск. Постріл, - різь від чорних сліз в лівім оці. Кров - із ніздрів, сили вмістили порох квітів. І до і від сліпих! Вірогідності з гніздовищ вкололи гріхи, що грізніші хітів. Зносивсь диво-обрій орлино і сплив. Чотири сини пішли в чотири сторони вічності. Ликом шитий вічний поклик ловить і досі живих і скрипить возом.
|