Таврійський степ,
мов той тантричний секс,
тримає відстань для каналу передачі,
й завмер, як вершник у сідлі,
на неба ковдри згорнутої тлі
у бравій стійці «кіба-дачі».

Та ані руш. Лишень блищить
відбитком сонць прискал ногайський,
масним нектаром перестиглих груш
та полиском онуч й очиць китайських.

Таврійський степ співа й танцює реп,
кручені мацаки вибагливо чепірить,
за кроком крок у ритмі step-by-step
розпорскує від зомбі вудуїстський spirit.

Він зранку у похміллі пластуном лежав,
у схроні скроні ждав червоної навали,
а ниньки встав під шторм, в дев’ятий вал,
й снопами ожереди в очерети валить.

Таврійський степ, позбутий смороду
онуч духовних скреп –
рибальський хостел,
повний парубків гарячих!
Різдвяних кіз й чортів калічених вертеп,
зурочених кілком шаманським наче.

Таврійський степ в кістках
хвостів риб’ячих ЛЕП,
що поплели його плаский живіт
дротяними жмутами.
По них цибає спритно
у трикутнім капелюсі
на бандані Джонні Депп
й гамселить архаїчні ритми
на тамтамі.

Тутай не селиться копач-селюк,
не мешка вередун-міщук…
Лиш дауншифтер
шастає ледачий
та видивля бур’ян на фіточай,
як миші зголоднілий крук
чи качку, що, дурна, в осоці кряче.

Таврійський степ – Аменхотеп
Четвертий, той, що Ехнатон,
дніпровську повінь осягнув,
до сонця жмутом ручки простягнув,
і сонце – не Амон вже, а Атон!

Він геть зжене зажерливих жерців
висотування ґрунту ріпаком,
аграрних латифундій грошових мерців
та цибне в небо войовничим гопаком.

Бо він – свобідна, горда,
як черкес або чечен, душа.
Рабам мошкальським най
бундючним видом око коле
та вабить духом,
як продерта цупко
чуйська анаша,
бо він не просто сраний степ якийсь,
а історичне, істеричне,
Богу в душу Дике Поле!