даремно співає вітер
у серці прохолодь
я ще приречений
ще досі згасаю
і дихаю чужим повітрям
жду цієї миті ожити
ще довго ждатиму
виходу з тіла в тьму

кохаюся в красі слова
ношу плащаницю
з мріями до крамниці
на ходу читаю нову книгу
яку щойно придбав
і забігаю в книгу потвор
чекаю філіжанку кави
мрію і надіюсь ожити

раптом чую крик
з уяви бачу привиди
тихий фантом квітів
заступив куцу химеру
мовчу і не вірю в тінь
гомін і шумінь в книзі
безвихідь утім  це я
безсилий ожити

страх чую голос ангелів
і луну над прірвою
притишмо гуркіт сонорних
махом заглушив ущелину
закрив нову книгу на 57 сторінці
заговорив в голос в смартфон
з повною торбою книжок
покрученої прози

усі ці книги ревуть
смайликом в смартфоні
проте я їх читаю
придбані книги друзів
я в них спалюю свою
терпку душу так само
як жар уві сні
спалює мене

як кошмар уві сні
знищує мої почуття
я щораз прокидаюся
від падіння в прірву
і живу з непростими
почуттями між
брязкотом і  мурами

не кидай мене
врятована доле
до левів у власну клітку
почуй мої крики
невже не порятуєш
уві сні бо я хочу тиші
покажіть мені  забуті душі  
хай піднімаються і літають  
нічого крім тиші  не чую
я знати більше не хочу
відчуй клич доле  я не можу
справитися з цим жахіттям
забери у мене дике страхіття
душі та не порятуєш  війни

віддайте мені мою душу  
як вагомий привід до тиші  
віддайте мені віру в себе
як потребу жити з  дітьми
віддайте мені причину творчості
щоб я міг дихати
віддайте мені мрію і молитву
задля здоров’я
щоб я міг вижити


це не докір  вітру життя
а його безкінечне читання
це моє прокляття в лахміттях
скаженіє і хрумає час
якщо ґвалт у віршах  
це смерть то із віршів  
мій  освітлений куб –
це прояв щирої душі  

а де діалог голосів  
ти і я   десь в мушлі  
очей моїх кропив'яне
полум'я буквально
спалює  ядро сяйвом  
а потрісканих долонь
думки втратили осягнення  
до загину  уявили
мою ґречну  ліричну
ґазду душі  

можливо я
від народження
був лише резонер
ні я таки вірую-чий?
грішник в сенс прикмет
тому віншую  
ці  віршування
всією Вінницею
нащо я вилітав безперим
з останніх віршів
нащо назбирав безмір
кошмару  і  не дав
усім добра і щастя

спів втрачений я  тут
на носію в ізоляції  
своєї самоповаги  
тонізували моє віяло
в непроникну  душу
в таємну карту кодів
проявили мене і одразу
підірвали у моїй машині
це тут я - проклятий реаліями  
і втрачений природою

поети  чую ваші  голоси
навіювані  а чи прокляті  ми
мені мій шар сугестії болить  
мені мертвому  гучніше
чути  ніж вам не відчувати
самоповагу в світі уявному
чому до сих пір вірші
плюндрують чиїсь
володарів живої душі

які зозулі нав'язували
мені думки протягом життя
так щораз моє дихання вірша
зникало і я злітав вгору
а там  в річищі надзвуків
надбавляв собі трішечки сил
і так виживав поруч
з надісланими мені речами

тепер намагаюся опустити
надкрилля у старе місто
але отримав дозвіл
опустити свій світ в Божу річку
моя вдача чомусь виявила
себе в надтонкій раковині
ваших емоцій  почуттів  
стресів  емпатії   ейфорії

так  що вінницький лихвар
береш легку душу на диби
ні падай на брук
хай тебе стисне
над місто струмом
важка летаргія вирізає
мою силу живу волю
і топить її у воді
і це все що я маю випити
з вами в цьому житті

поети лірики чому
я плину у цьому багні
у проклятих віршах