О, свята простота! – Ти сама собі на умі, - віро, моя.
Саме враз пізнати тебе,- саме враз спекти нам раків.
Проте, тебе, неначе з хреста щойно зняли.
Ти не чуєш землі під ногами, з тебе кров тече.

О, свята простота! – Тебе  їдять мухи, - ік, лихій!
Розпинають усю тебе не десь, а тут за ворітьми.
Обдирають, як липку, не покладаючи рук.
Розтягують за ноги й за руки, і кладуть на хрест.

Лізуть з шкіри, забивають в тебе ржаві цвяхи.
Істерично ману пускають,  і тебе на хресті піднімають.
Не святі горшки ліплять, - кричать ще масні слова.
-   Аніщо не істина, - регочуть, і з жиру казяться.

А в плечах біллю ниє, - і в жарить так дух, в піт кидає.
А люди і в ус не дують,  їм свербить чесати язиками.
Віро, тобі вітром повіяло – ти не чуєш землі під ногами,
О, свята простота!, -  У владики чешуться п’яти.

Йому, як у Бога за пазухою, ходором ходити,  
аршин за аршином долати,  як дурному згори,
тікати світ за очі манівцями, через край – у рай,
через силу більше слів ковтати, збиваючи пиху.

Віро, білий світ вгору піднявся, серце твоє зірвали.
Віро, тобі їдять печінки серед білого дня, і зводять рахунки.
Віро, сонце скривило міну на тебе, скоса поглядає.
Віро, тебе збили  з пантелику, -  так, що мені пропадом пропасти?

Розправляю  крила і лечу  соколем крізь вогонь на край світу,
Оце, закордон, - відкриваю  очі і бачу  шматок хліба,  -
аж роззявив рота.  Тільки найкраще достатньо добре…  
молюсь  і працюю, - не то ж бо той що…