Заснути Амундсеном в кучугурі
в анабіозі, в кокаїновім снігу –
всміхненим блазнем в слині по обкурі,
зібгавшись у калач, і ні гу-гу!  

Нехай наснить солодкий дрім
про долю людства
із раюванням в силіконовім гаю,
щоб без гайна грамини та облудства
і дрантя зайвого, як то годиться у раю.  

Щоб дзвоники між стегон обдувало
ледь вчутним леготом з росяних лук…
Та щоб думок  табун, летючий чвалом,
добувся прірви та позбувся мук і мух.

Заснути солодко та безпробудно,
лягти на дно прохромленим човном,
й чаїти на вустах сакральний усміх Будди  
в криниці ока внуреним відром.

Й прочунять в праженім горняті літа,
шкурлати ковдру зсунуть молока
чуприною неголеного бітла,
щоб плямкнула босоніж толока.

Щоби метлі лоскотно мерехтіли в бжусі
й по шкірі млосно сучили вервечку муравлі
по вуха в помаранчевому джусі,
у бульбашках шампана та шаблі.

Жиби по зарічках взялися кумкать жеби,
навколішки задуха впала ниць
й калина чавлена розчахнутого неба
замінена була на пізнавальний тиць-зіркиць.

Заснути Амундсеном,
та проте звестись на рівні Лівінгстоном,
крокнувши мужньо переможцем в водоспад,
наопашки відкривши всі кінгстони,
відчути карком сонним
крапель зимних град.

І пісню Гайявати заспівати
про Гільгамеша, але в Дантовім раю,
та пантрувати пильно,
щоби цівки з вуха вату
не вибили геть всохлу
і в гною.