Дивочний берег без води й прибою, без водоростей, мушель, суходолу, біля якого хвилі хилитають грузьку математичну порожнечу, що прилипає до бортів і тіла з імлою та фракталами галактик. Там, серед них, – моя. З якої випав броньований артилерійський катер, розсипавшись на кварки і фотони, на формули й матюччя, на команди, вібрації секунд, годин пульсації і мертві брижі світлових років, що лижуть, лижуть безбережний берег у пошуках солоних крапель крови. Годую їх з розкинутих долонь. Протуберанці сліз печуть повіки і просять, аби я розплющив очі. Я їх розплющую всередину, у себе, туди, де ще гуде Великий Вибух на березі між дзвоном і луною. На березі, якого ще немає. А тільки є із того здивування, що хтось із зорельотом сплутав катер прадавніх війн украденого моря, яке давно вже висохло у спогад, а в вигинах прозорого прибою вся піна скам’яніла до піску. Я в нього упираюся руками. Встаю. Роблю хиткі, мов краплі, кроки, по литки загрузаючи у космос. Старий намет на Арабатській стрілці, будівля бази у Сузір’ї Риби, зростають, як з води – кристали солі чи срібні іскри місячної стежки край оберегу берегу, якого торкнулась вперше течія слідів.
|