щастя

я йду додому під першу ночі,
коли завершені зміни робочі,
і слідом, як снайпер, крізь вікна білі
щастя веде мене на прицілі.
красною мушкою, нічно й денно,
щастя пильнує моє серденько,
і пальці його на гачу спусковому
гнуться, долаючи власну втому.
кроки мої віддаються гулко,
в темних проваллях нічних провулків,
і піднімається в них луною,
все що не трапилося зі мною.
всі пролітаючи мимо кулі,
всі мої вбивці, мертві й поснулі,
все, окрім себе і крім спокою,
щастя відводить убік рукою.
тож веди, веди мене, чорне дуло,
крізь все що є і чого не було,
крізь темне життя, і майбутне темне,
ми ще поговорим обличчям в землю.
а поки, крізь сни й Гетсиманські сади,
веди мене, щастя моє, веди.
мене не турбують людські прокльони.
веди крізь Содоми і Вавилони,
Гомори та інші міста біблійні,
під зоряним небом трамвайних ліній.
веди повз бомжів і нічні кіоски,
і я відчуватиму спинним мозком
крізь зламані ребра – хрести антени,
як лагідно цілишся ти у мене.
веди крізь закриті до ранку ринки,
долаючи роки, немов зупинки,
до крайньої точки мого блокпосту,
допоки я вірю в твій клятий постріл.