Чи є тут хто небудь?
В переповненому цьому світі
Непевному, мов уві сні,
В потойбічному світлі.
Гей-гу! Озовіться!
Тільки порожньо і перевтомлено
Луна... Наче звіт ненадісланого повідомлення.

Реальність бува містичнішою за містику.
Ось тиняєшся вулицями перенаселеного міста ти,
Визираєш,
шукаєш чогось в очах перехожих.
Хочеш бодай не зневіритись.
Хочеш — але не можеш.

Чи є тут хто небудь?
Подумки, відчайдушно,
Гукаєш з останніх сил хоч когось, кому не байдуже!
Шукаєш роками....
руками туман хапаючи...
Спотикаючись, матюкаючись, тільки не припиняючи!

З запитальним знаком, замість хреста за плечима.
Із червоними від перевтоми і недосипу очима.
Із дурною усмішкою, що спалахує мов би блискавка,
Кожен раз, коли відкриваються двері під сильним натиском,
І тебе, як собачку, поманять, пограються зблизька,
А потім — хлобись дверима! Пішов ти нафіг!

Я згоден і нафіг. На перший вигук. На призов.
В плацкарті на боковому, де складають брудну білизну.
Я дійшов до такої межі, де нема страху,
Що готова хоч зараз з тобою на Схід у товарняку.

А так — перший клас... Знову люди, занурені в себе,
За вікном — жовте поле. І небо... Безкрайне небо.
І слова, мов птахи, що летять в це бескрайне небо -
А чи є тут хто небудь... Гей-гу.. А чи є тут хто небудь?