художникам

Як говорив у проповідях Філарет,
Кожна шафа має свій власний скелет,
І кожна душа має свої порізи
Від слів, одноразових, наче станки джилет.
І якщо серце твоє все ще прагне на чудо,
Коли ти намагаєшся щось таке сотворити,
Пам’ятай, що слово “художник” походить від слова “худо”.
І мені занадто худо самому, аби про це говорити.
І якщо розум заважить більше, аніж серце на терезах,
Пиши не портрет, а по венах крутий зигзаг
Гострим стилетом. А як переважить в душі
Розум і тільки розум, тоді взагалі не пиши.
Бо разом із стилем завше загострюєш ніж.
Талант – це те, що знаходиться рівно між
Тим, що не виплакав ти, і тим, з чого плачуть інші,
Коли читають твої недолугі вірші.
І коли твою першу любов жорстокий твій сміх рознесе,
Коли ти напишеш про неї ессе. А потім про стьоб і секс,
А потім і те і інше спалиш в доменній печі.
Зап’єш. Заговориш. Надовго так замовчиш,
Лякаючи всіх. І коли заговориш знов,
Назавжди минаючи в темах те, що римують нездари з “кров”,
То це незримоване й буде дивитись із
Гірських перевалів, куліс, закордонних віз,
Пекельного сорому і грозових річок,
Із буков, складів, підслуханих балачок.
Себе по складах зібравши, неначе печворк,
Ти вивернеш душу, як вивертають речі,
І будеш сам у цьому вертепі блазнем, суддею і лікарем,
Тоді ти станеш Художником. Із великої літери.