І поки я дихаю, поки я ще живу,
Поки топчу ногами ці чорноземи,
Я топчу ногами ще не пророслу траву.
Траву, заховану у землі.
Весняну. Ніжно-зелену.
Траву, котра пробиваєтсья крізь бетон,
Котра навідмін від людей, не відає про зневіру.
Трава просто росте.
Поміж церков і ікон,
Поміж закинутих фабрик, крізь кімнати і вікна квартири.
Поміж Чорнобильських вікон,
Поміж потрісканих стель,
Поміж басейнів,
Поміж кісток убитих,
Трава не відає смерті. Трава просто росте,
Без зла, як тварини, птахи і маленькі діти.
Поки є сонце, поки є землі й рови,
В які я ховаюсь від заздрості і застуди,
Я буду вчитись бажанню жити
У цієї трави,
І навіть тоді, коли мене вже не буде,
А будуть тільки надгробні плити
На котрих напишуть слова,
Холодно-байдужі, як і шматки граніту,
Я вірую – крізь ці холодні плити
буде рости трава.
Як вічне, незламне, єдине бажання –
жити.