поклик

тихо, як гусінь, повзе онімілий потяг.
суворим собором ширяє відлуння
бетонної недобудови.
місто дощів і монополій
шле тобі тихий поклик.
і б’ється німими нічними птахами
у вікна і установи.

любові твої
покриваються пилом і матом.
байдужі блиманню фар і вогнів.
не світять. і не стосуються.
доторки й темні секрети кімнат
залиш темним кімнатам.
як язик за зубами. і пірни
в чорну ріку нічної вулиці.

пливучи по морю вогнів
і виходячи з берегів.
за темні бордюри,
де літають пташині душі,
і розтягають у темні гнізда
рими минулих слів.
як чорне волосся коханих
розкидане вздовж подушки.

тоді ти цілуєш їх у скроню
ніби пускаєш кулі.
і йдеш, полишивши мертві тіла,
понівечені і голі.
і відчуваєш, спершись на стіну,
як гинуть думки минулі.
і перші майбутні твої слова,
як мечі, ворушаться в горлі.

і ти, попрощавшись із усіма
втратами, мріями й снами,
віддаси новий голос свій
цій смутній, сумнівній днині.
і почуєш – як мовчазні міста
розкажуть твоїми вустами
справжній життепис всього того,
що діється в цій країні.