Перша заповідь поета (Іди і пиши)

Коли відвернуться останні квіти
За сонцем, що йде на спад?
Кого тоді ти будеш любити?
Кого ти будеш кохать?
Ти, котра не шукає Раю
Ані Індії, ані Дзен.
І ноги твої, мов коріння, вростають
У київський чорнозем.
І хочеться впасти і битись об землю
Від того, як все неправильно!
І перебирати її тепло,
Снарядами й сонцем опалене.
І крикнути круком у неба ядучу синьку –
Невже ти не бачиш, як все безнадійно, синку!
І якщо не вийшло навіть у Божого Сина,
Що говорити про мене – просту людину.
В мене розбиті руки. Розколота голова.
І серце тремтяче, як натягнута тятива.
Та поки у нім проростають слова,
Як трава із землі, я чую,
Як голос твій тихий крізь хмари мені віщує:
«Вставай моя мила!
Рости, як трава із землі!
Байдуже, що та земля полита дощем із крові.
Розквітни! Поміж гільзами
Проростаючи крізь кістки.
Хай ніхто не знатиме, з якого мороку
Виросли твої квітки.
Просто дозволь собі встати й сказати
Довго стримувані почуття.
І хай стане складами і римами
Кожен удар життя по твоїх щоках,
І кожна влучена куля хай стане комою й крапкою
Скріпить і залікує поему життя.
Вставай! Іди і пиши!
Душу свою перетворюючи в вірші.