Твої очиська
- дві тарілки НЛО! -
прогоном сканерним
ширяють навкруги,
та відтіняє їх банальне тло
у штивнім згині брівної дуги.

Як ти ідеш, немов крадеш
простір доступний – акри три,
в кайданки поглядом береш
всі неприборкані вітри.

Як ти ідеш, мовби прядеш,
Клото затята - нитку долі.
Пучками сучиш,
на налигачі ведеш
покірних, геть позбутих волі

уявних залицяльників своїх
улесливих, манірних,
солодавих...
Та ніц не помічаєш
ласолюбства в них
крізь каламутні більма
та приціл каправий.

Цей пострадянський
макіяж дешевої повії
та пергідролевий цунамі,
що вчора був ще воронячим,
суцільно нашмальцьованії вії,
одноразові леза наче.

Наквецяні криваво варги,
бундючно випнуті, пихато –
всі винні нам довкіл,
на все в нас скарги,
ніхто не годен нас
по-справжньому кохати!

І безкінечні теревені
в слухавку, мертво
ліплену до вуха.
Нудьги жабуриння зелене
жене хайло те пащекухи

про їдло, дрантя, знову жрало,
покази, бренди, бутіки,
хто, де та з ким стояло чи лежало,
і що сказало, випнув жало –
по берегах житейської ріки.

А сморід твоїх цигарок
гуртом ґвалтує пахощі парфумів,
їх витягаєш мало що не крок,
присмалена до опіків
нервовим струмом,

що так ковбасить
щонайменшою з дрібниць,
але одразу упадаєш ниць
лише завидиш топову цяцянку
та в захваті термосиш коліжанку.

Твої задерті хвацько ноги,
коли у смарт втикаєш тупо,
як тлум води дніпровськії пороги,
най огинає люд та валить в дупу.

Твоє цабе псякревної крулівни,
апломб, коли верзеш
банальності й дурниці,
всі намагання курки будь що
стати півнем
та всі твої воління хтиві й ниці.

Яке ж ти стерво вередливе –
хоч накладай на себе руки!
Та я кохаю тебе, мила,
й так жахно нидю від розлуки.