Телескоп з орбіти пильно вдивляється
                                                       в екзопланети пейзаж
так, що на пікселі розсипається
                                            зоряний камуфляж.
Тануть пікселі в кольорі абрикосному
                                                     непроханими слізьми,
в осадові породи космосу
                                    падають вже людьми.
Осадових порід камінчики
                                    котяться із горбків.
І ледь торкаються пальців кінчики
                                                 теплих материків.
І сльози в хмари вже випаровує
                                             міжзоряний Інтернет,
а там, де світання їх оцифровує,
                                             з якихось чужих планет
100 зорельотів летючими блюдцями
                                                   падають на ребро,
та й бризки всаджують мікротризубцями
                                                          в беріг ріки Дніпро...
Там віти вигнуло інтегралами,
                                          там линуть птахи ключем…
Небо просочене геть сигналами,
                                              хоч ми на краю ойкумен
багатовимірності відображення
                                            cприймаємо за міраж,
не помічаючи завантаження
                                        в екзопланети пейзаж.