Дюни на Марсі
                    точить піщана буря.
Чутно сигнали.
                     Наче кує зозуля.
Це маячок
              працює на всюдиході
у каламутній
                  і вохряній безодні.  
Вихори тихо
                 маревами блукають,
у шумовинні
                 обрій весь розчиняють.
В кипені обрію
                     сонця стара монета
дивиться, як
                 випаровується планета,  
разом із нею, разом, також,
                                        зі мною,
хоч і зозуля аж торохтить
                                     луною.
Звуки окремо проносяться
                                      дюн міжряддям
над розрахунками, формулами
                                             і приладдям.
А, може, це я
                   потроху стаю безсмертним?!..
Всупереч лоціям і небесним
                                        картам,
плямам іржі
                 і молекулам
                                   органічним,
щоб органічно
                    явищем
                                акустичним
зникнути раптом
                       геть
                             з екрана радара,
аби в космічному ритмі,
                                 ритмі пульсара,
тихо кувати звуки
                         в місці, де хмара
в річці відображається,
                                 де гітара
грає, співає
                досвітку, вже гнідому,
про мандрування
                        і про тяжіння дому.
Вертаю на Марс,
                        думка немов. Мов здогад:
сила тяжіння –
                      швидкості
                                     то є спогад!
Швидкість –
                 мрія дитяча сили тяжіння
тисяч галактик
                      і одного тужіння,
поки ще серцю
                     є стукотіти бажання…
Знову зозулі
                 чутно слабке кування.