Той сад божествених вишень
росте і розчиняється за рогом,
без мене одного лишень,
людцями геть забутий й богом.

Сльозами річить до землі,
градом об ґрунти торохкоче,
весь крев’ю стік й зусім зомлів,
мов стати марним сновидінням хоче.

Плоди його порепались й течуть
міцним вином, вщерть перевстиглі,
оцтом піднебінь обпечуть
й зачнуть очиськом фіглі-міглі.

Той сад божествений лишень
тому, що за парканом
не змушено стирчать йому,
що по обширці наркоману.

Його вишні – підходь й бери!
Дери, жери до несхочу, до ручки.
Засинюй варги й марно заслини
просякнуті чорнилом хтиві пучки.

Той сад блаженствує, коли
в собі відчує раювання
приблуди,
всадженого за столи
із панібратським чаркуванням.

Той сад – божествений, клянусь!
Безмежная халява, нескінченна.
На неї зігненим чернцем молюсь
за позитивний вміст мутацій гена.

Той сад божествених вишень...