Роки, роки... Біжучі, швидкоплинні...
Один за одним — так стікає вік.
Не віриться, синочку, що це нині
З народження твій сороковий рік.
Були часи, хоч дуже і далекі,
Однак назавжди пам'ятні часи,
Коли тебе малого, як лелека,
У згортку на руках я ще носив.
І перший крик, й непевні перші кроки,
І щеплення, й болячки всі твої,
Твій дитсадок, твої шкільні уроки —
Все, як зарубки, в пам'яті моїй.
Роки промчали, мов одна година...
Сказали б, не повірив я повік,
Що ти, мій син, доросла вже людина,
Статечний вчений, мудрий чоловік.
Чому я можу ще тебе навчити?
Ти знаєш значно більше вже, ніж я,
Як у новому цьому світі жити...
Бо вже відбувсь, як і твоя сім'я.
Он і синок тебе наздоганяє,
Сашко Афонін, наш рідненький внук.
Він теж уже чимало всього знає,
Хоч не сягнув вершин твоїх наук.
Це головне. І що ж тобі бажати?
У роздумах сьогодні, чесно, я.
Давай таке: щоб мав, що хочеш мати,
Бажає мама й разом з нею я.
І не хвилюйся за свої сивини,
Вони тобі лиш додають краси.
Повір мені, тебе чекають, сину,
Щасливі ще, красиві ще часи.
Попереду в тебе ще так багато
Подій нових й таких, що вже були...
А ще бажаю, щоби мама й тато
З тобою поруч довго ще ішли.