***
Лиши мені стежину неясну, –
Яка вже буде, чи яку не шкода,
Що водить бродом,
Та таки виводить
З насподніх днів і потойбіччя сну.

Нехай це буде натяк серед трав,
Лише несмілий просвіт бездоріжжя
Де камінь не розколото наріжний
Між тим, що є і тим, чого не знав.

В якій чиїсь вчуваються сліди –
Сміливця, що шукав першопричину...
Він по собі не витоптав стежину,
А тільки нею надихнув іти.

Згубити страшно. Повернутись – зась!
Сміється в спину химородь убога.
І звідки ж знати – чи моя дорога
Десь із цієї стежки почалась?