***
Ці кілька тихих днів інерції зими,
Зволожених вітрів, надуманих морозів,
Коли останній сніг, лягаючи кістьми,
Ще не дає пройти, але уже не в змозі
Утримати в собі ослаблення води,
Неспішність небуття, обітницю мовчання,
І проступає вглиб тонких земних судин
Освідченням небес і пам'яттю прощання.
Які ж ці дні мої!
Ані облич, ні слів, –
Нікому не слуга,
Нікому не керманич,
У царство самоти незваний не добрів,
А званого не зву і не лишаю на ніч.
Ці кілька тихих днів, як втрачені ключі,
Коли й самій про це нічого не відомо...
Приймаю все, як є, що просто, живучи,
Я – берегиня, я – затворник свого дому.
І тиша – благодать, приспущена в півтон,
І все, що за вікном, – до мене не причетне –
Ні люди, ні вода, що дужає бетон,
Ні снігу сірий наст, немов папір газетний.