***
Теракотова осінь взялася іржею, і ще
Ніби так недалеко пустився від сонця наш човен,
Та земля налилася свинцевим дощем, і пече
Мені літо гірчичне теплом твого ніжного слова.

Хай кошлатиться небо на вовну глибоких снігів,
Хай розкосі вітри розголошують згущену тишу,
Та з твоїх берегів, – недосяжних мені берегів, –
Барбарисове літо потайно зародиться інше.

Воно пустить по колу безсмертник, і кмин, і полин,
І піде хороводити пам'ять по плетиву кривди...
До твоїх берегів із моїх непроглядних глибин
Припливатиме риба на спогади, ніби на крихти.

Наше літо лишило гербарій осяяних днів
І прогірклий докір, і пронизливий холод мовчання,
І таке щось безмірне, на що не завбачено слів,
Як на кожну розлуку і зустріч, оту, що остання...