Час – це просто
     вісь обертання,
що на себе
                нанизує простір.
І пронизлива ніч уносить
вихрову геометрію
         прірви  
у спіраль
             нескінченних мандрів
по гвинтах смерчоносних далей,
де заселене зорями небо
ледь парує
                життя туманом.

Цегляними сонцями
                             ранків
осипається в ірій обрій
і єднаються долі
                        морем
вікон давньої світобудови
в люстрі тисячолітнього
                                   міста,
обертаючись по орбіті
найдавнішої
                  з тисяч галактик
наймолодшого вибуху світла.  

Вибухає світило
                       містом,
до фундаментів – інопланетним,
розсипаючись
                     на обличчя,
перехожих, автомобілі,
і в перебігу бігу будень
створює
            центробіжну силу
невидима вісь
                    обертання,
що на себе накручує всесвіт.