– Перепиши мене наново, всіма мовами тиші, –
Сказало у спину одне незнайоме дівча. -
Мене окрім тебе ніхто вже не перепише,
Я просто побачила світло в твоїх очах!..
Довкола стільки людей у вечірніх пабах,
Довкола стільки самотніх жінок і дівчат.
А ти зараз сам – бо вже колись падав,
Бо справді любив і тому пробачав.
Душу свою відкривав іншим навстіж,
Декотрим з них був практично як бог.
Ти пам’ятаєш, як вперше зламався
І як розси́пався об підлогу?..
В тебе тендітні, але сильні плечі,
Ніжності вдосталь в гарячих руках.
Ти, звісно, не станеш мені перечити:
Довго насправді не знав що шукав…
Потім тобі було сумно і гірко,
Перша безвихідь, зневіра, замки…
Ти переписував, мов під копірку,
Схожі тіла, розмови й думки.
Далі – вечері з напівфабрикатів,
Кількох коханок в квартирі старій,
Зламаний внутрішній індикатор
Марних побачень, ілюзій та мрій…
Сни твої мабуть, тепер як шакали:
Струменем б’ють чи знеболюють плоть…
Я б тобі скільки всього ще б сказала
Я б тобі ще… дарувала тепло!
Перепиши мене, друже, мовою тиші,
Це єдине, про що я тебе попрошу.
Знай лиш: якщо ти мене не перепишеш,
Я сама тебе перепишу!